Розділ 2

 Різкий біль пронизав кожну клітинку мого тіла, врізаючись у свідомість гострими голками. Вони кололи невпинно, намагаючись пробити дірку в моїй голові. Здавалося, ще мить і вона сама трісне від вибуху емоцій в тілі.

 Голова гула, руки тряслися, а тіло тремтіло. Мені було то спекотно, то холодно. Щось середнє між гарячкою і конвульсіями відбувалося з моєю плоттю, лякаючи мене до чортиків. Я не розуміла, що твориться, та з’ясовувати це зараз, я не збиралася.

 Різко вставши з ліжка, я похапцем відшукала одяг й одягнулася. Часу було обмаль, тому що за вікном майорів світанок і перші промені могли розбудити сплячого вовка. А цього мені не потрібно.

 Якщо Кілліан прокинеться раніше ніж треба, він мене просто вб’є. Без суду і слідства. У чому-чому, а у вибуховому характері цього вовка я була впевнена на всі сто відсотків. Він не раз, за ​​минулий місяць, показував мені свої зуби та поганий норов. Й навіщо я зв’язалася з ним. Щоб їх, цих вовків!

 Сяк-так впоравшись з приступом болю, я зібрала речі, закинувши їх в невелику сумку. Потім, розприскала по кімнаті духи, власного приготування, і переконавшись, що Форестер міцно спить, вирішила скоїти втечу.

Покинувши покої альфи, я швидко спустилася крутими сходами з іншого поверху на перший, і мишкою прошмигнула до виходу. З кожним моїм кроком, біль посилювався. Зціпивши зуби й стиснувши кулачки, вимовила слова нехитрого закляття, бажаючи хоч трохи вгамувати свербіж в плечі.

 Але, проходячи повз дзеркало в передпокої, я різко зупинилася. Пелена застеляла мої очі, роблячи зображення розмитим, але навіть крізь неї, я зуміла розгледіти щось.

 «Прокляття!» – свідомість вибухнула, розлітаючись на уламки. Як він посмів? Як? І як я, дурепа, допустила це?

 Відсунувши бретельку сукні, я глянула на своє пошарпане плече і нарешті зрозуміла причину мого пекельного болю. Мітка. Чортова мітка звіра.

 В голові закрутилося і я, спираючись спиною на стіну позаду, повільно сповзла вниз.

 Мітка. На мені була його мітка! Дурепа! Яка ж я дурна! І я ще думала втекти ?! Ага, як же. Три рази «ха»!

 Сльози струмком скотилися по щоках, тим самим лише посилюючи мій біль. Біль, від якого хотілося втопитися в озері або зістрибнути з балкона. Перед очима все пливло, перевертаючи зображення з ніг на голову. Нудота підступила до горла, і я відчула неприємний смак металу в роті.

 Провівши рукою по губах, відчула якусь вологу. Кинувши погляд на долоню, я жахнулася. Вона була в крові. Я навіть не зрозуміла наскільки сильно покусала губи, бажаючи притупити біль в плечі. Диявол!

 Зібравшись з останніми силами, я все-таки змусила себе встати й стрілою вилетіла з дому Форестера.

 Неймовірним благом було те, що Кілліан жив на околиці селища, і до найближчого будинку було приблизно метрів сто. Так, я могла швидко і непомітно покинути його житло і сховатися від цікавих очей. А їх, щоб всі знали, в селі було більше ніж потрібно. Всі пліткували між собою, не залежно від статусу і становища в зграї. Смішно, що цим вовкам були притаманні людські звички. Хоча, вони так давно живуть серед людей, що вже встигли навчитися дихати як вони, ходити як вони й навіть прикидатися і брехати як люди.

 До мого будинку від будинку Кілліана потрібно було пройти не менше, ніж дві тисячі метрів, тобто шкутильгати й шкутильгати. А мені з моїм болем, і пошарпаним плечем – це було не під силу. Та і як я могла заявиться в будинок тітки з такою ось потворністю на плечі.

 Тітка Гвендалін була відьмою старої школи. І хоч вона жила серед вовків, лікувала їх і допомагала, завжди, глибоко в душі, ненавиділа і зневажала їх. Чому? Відповідь проста – один раз вовки вбили її єдиного сина. І Гвен не змогла пробачити блохастим настільки мерзенного вчинку. Попри те, що її син був ще тим покидьком і сам став винуватцем своєї смерті. Чомусь, ці деталі тітка випускала з виду, свято вірячи в непорочність сина.

 Пройшовши з десяток кроків, я приречено глянула на плече. Я вляпалася і то конкретно. Мітка звіра не проста річ і позбутися від неї, практично, неможливо. Якщо, взагалі, є шанс її видалити. Легенд про мітку ходило багато, але я не знала жодного випадку, щоб хтось зміг вижити після її видалення. Але, і жити з нею, мені, буде не просто. І якщо врахувати яким чином мене таврував цей проклятий Форестер, не жити мені спокійно ні дня. Якщо він сам, власноруч, не зверне мені шию раніше.

 Чим більше я думала про ситуацію, що склалася, тим більше марніла. Мій бойовий настрій і бажання знайти батька за допомогою Форестера канули в воду. А мій план, ідіотський, з тріском провалився. Хоча, надія отримати інформацію від цього сімейства ще жевріла маленькою вуглиною в душі.

 «Спочатку б вмитися і привести себе в порядок, а вже потім розбиратися з цією вовчою штукою!» – промайнуло в думках, але там і згасло.

 Я не могла йти додому в такому стані, як і не могла дозволити собі розслабитися прямо зараз. Як тільки Кілліан прокинеться, а разом з ним і його вовк, мітка загориться, як маяк і приведе його прямо до мене.

 Ось же зрадіє Форестер, дізнавшись, що затаврував мертву наречену?! А як розкриє обман – то й мене відправить до покійної коханки.

 Дурепа, ти, Аріанна! Інфантильна й недалека! І сила твоя нікчемна! Лише діточок нею лякати!

 Дошкандибавши до житла одного з винуватців ситуації, я випросталася на весь зріст і з останніх сил, постукала у двері. Не рукою, звичайно, бо плече палало вогнем. Але, результат вийшов не гірше.

 – Мейсон! Відкривай! – заволала я, почувши його важкі кроки за дверима, – Відкривай, покидьку! Або я спалю ці двері!

 Усвідомлення складності всієї ситуації поступово прояснялося в моєму мозку, примушуючи здригатися і тілом, і душею. Я знала, що вляпалася і швидше за все, жити мені залишилося недовго. А сподіватися на швидку і легку смерть, на жаль, не варто.

 – І тобі доброго ранку, Арі, – цей бовдур широко посміхнувся, впускаючи в будинок.