Розділ 31. Прощання і Вогонь Праці

Ранок був прохолодним, повітря просочувалося запахом хвої та свіжоспеченого хліба. Арган стояв біля сходів будинку Елейна, вдягнутий у свій мандрівний плащ, з легкою втомою в очах, але також із тим поглядом, що притаманний людям, які побачили щось важливе — і тепер більше не можуть на це закрити очі.

— "Шкода, що я не можу залишитися надовше," — сказав Арган, зав’язуючи плащ. — "Але тебе чекають нові дороги, а мене — старі обов’язки."

— "Я розумію. Це вже не той маєток, де ми з тобою мовчки обідали за великим столом," — м’яко посміхнувся Елейн. — "Але тепер тут... родина по духу, не по крові."

Арган кивнув.

— "І це, мабуть, цінніше. Я пишаюся тим, ким ти став, Елейне."

Коли карета рушила в бік старої дороги до столиці, Елейн ще довго стояв, дивлячись їй услід. Йому не треба було махати рукою — обійми й слова були сказані, цього вистачало.

До обіду поселення знову закипіло життям — і працею. У ущелині вже підвезли перші вагонетки з рудою. Серед сірих порід світилися шматки червоного залізняка, а в деяких купах блищали шматки піриту й марганцевих вкраплень.

— "Цю — ліворуч, там буде плавлення заліза. Цю — в середню купу, її треба промити. А це — до Боргура, він знає, що з цим робити," — роздавав вказівки Елейн, стоячи з пергаментом, на якому були намальовані схеми переробки.

Поруч Боргур, розпалений і захоплений, уже перевіряв стан печей.

— "Ми зробили три типи тиглів, один витримає вищу температуру, другий — довше триматиме тепло. Вітальд, дай-но той кристал! Ні, не синій, червоний, з підсиленням!"

З глибини шахти вийшли звіролюди з важкими кошами — ще одна порція руди. Один з них витирав лоба та спитав:

— "Пане Елейн, а як ми будемо знати, що в руді є залізо?"

— "Є простий тест," — усміхнувся той, — "коли її кинути у вогонь і просіяти з попелом, вона тьмяно червоніє. Але краще — дробити її й промивати в спеціальному чані. Метал важчий за каміння, і він осідає внизу."

— "А, магія, значить," — кивнув селянин.

— "Так... магія розуму та спостереження," — усміхнувся Елейн уголос, більше самому собі.

Під вечір перші печі було запущено. З жерел підіймався густий дим, що з часом очиститься, коли Лірія допоможе знайти відповідні фільтраційні мохи. Глиняні форми були вже підготовлені, у деяких мав витекти перший шлак, а в інших — справжній метал.

— "Ось і вона... плавильня Ларейну," — прошепотів Елейн, стоячи біля вогню.

Це не була просто піч. Це було серце нової доби, що зароджувалась у скелях та диму.

І Елейн — був її провідником.