Розділ 30. Місто, що народилось із мрії

Арган не поспішав. Його кроки луною розносилися вимощеною кам’яною вулицею. Поруч ішли двоє охоронців, обертаючись навсібіч із усе більшим здивуванням.

— "Це точно поселення?" — тихо прошепотів один із них.
— "Воно більше схоже на маленьке місто… та ще й живе," — відповів другий, озираючись на лавки, де торгували хлібом, інструментами та навіть сушеними фруктами.

Арган мовчав. Його погляд ловив кожну деталь: на площі діти ганялись із дерев’яними іграшками, що мали коліщатка, а з будинку поруч лунав запах свіжого хліба. Старий гном сидів на лавці, поруч із ним — ельфійка з плетеним кошиком.

— "То ти кажеш, та штука крутилась сама?" — гучно спитав старий гном.
— "Авжеж! Я бачила! Як дим пішов, усі аж відійшли! А потім — вжжжух! І крутиться собі!" — усміхнулась ельфійка.

Далі, біля водонапірної вежі, кілька звіролюдів щось обговорювали:

— "Кажеш, скоро зроблять таку штуку й для помелу зерна?"
— "Так, Елейн сам казав — буде новий млин, паровий. То тобі не кам’яні жорна, брате!"

Арган зупинився, спостерігаючи за розмовами. Це була громада. Жива, міцна, багатонаціональна. А його син… він зумів зібрати це докупи.

— "Ходімо далі," — запропонував Елейн. — "Я покажу тобі дещо важливе."

Вони вирушили до ущелини. Там, у кам’яній розщелині, кипіла робота. На тимчасових підвісних містках і помостах дварфи вкладали основу майбутньої плавильні. Двоє ельфів чарували над системою вентиляції, створюючи потік повітря для печей, а люди носили каміння і лісоматеріали.

— "Це серце майбутнього виробництва," — пояснив Елейн. — "Тут ми з Боргуром хочемо зробити не лише шахту, а й повноцінну металургійну зону. Щоб не вивозити руду, а все робити тут — виплавка, обробка, зберігання."

— "Ти… справді усе це придумав сам?" — запитав Арган, дивлячись на свого сина.
— "Ні. Це придумала потреба. А я просто згадав, як колись бачив таке… десь… дуже давно."

Останнім місцем, куди Елейн привів батька, був кар’єр за містом. Тут не було метушні, лише ритмічне цокання кирок та скрегіт тачок, що везли каміння. Колишні розбійники — тепер із простими робочими сорочками — працювали мовчки, зосереджено.

Коли Арган підійшов, один із них обернувся.

— "Пане Елейне," — сказав чоловік, витираючи чоло. — "Це ваш батько?"
— "Так. Лорд Арган, знайомтесь — це Істор, один із перших, кого ми не стратили."

Арган помірно кивнув. Не зневага, не презирство — лише холодна повага.

— "Ми тоді зробили дурницю. Голод, злість, втрачені надії. Але тепер..." — Істор поглянув на кар’єр. — "Ми будуємо щось. А ті, хто з нами пішли — лежать отам, під пагорбом. Їх поховали. По-людськи."

Арган опустив очі.

— "І ти не тікаєш?"

— "А навіщо? Тут у мене з’явилось те, чого не було — шанс. У мене є справа. І… дім. Тепер уже дім."

Коли вони поверталися до Ларейну, Арган ішов мовчки. Його обличчя виражало надто багато емоцій, щоб укласти їх у слова. Але, глянувши на сина, він промовив:

— "Я не знав, що вигнав не сина… а майбутнє."

Елейн на мить зупинився, та не відповів. Тільки легенько усміхнувся і промовив:

— "Добре, що ти тепер його бачиш."