Розділ 28. Шахта, плавильня і карета з минулого

Ущелина біля Червоної гори гуді́ла. Металеві удари молотів, тріск дерев’яних балок, запах свіжого ґрунту і поту — все змішалося в одне. Елейн стояв у центрі майбутньої шахти, тримаючи в руках схему, намальовану чорнилом просто на шматку пергаменту. Поруч із ним Боргур коментував кожну деталь.

— "Тут, кажеш, ставимо підтримуючу арку? Ну, тоді потрібно з твердого дуба, чи краще з обпаленої цегли?"

— "Цегла краще тримає вологу," — пробурмотів Елейн. — "І якщо продумати вентиляцію, то гази не затримуватимуться внизу."

— "Твої знання… ну, вони мене лякають, пане Елейне," — хмикнув Боргур. — "Але мені це подобається."

Елейн посміхнувся. Йому подобалася робота руками. Після всього — після магії, втрати, нападів — саме праця була тим, що тримала його на землі.

"Світ змінюється… і я разом з ним. Це не просто шахта. Це серце майбутнього. І якщо ми збудуємо її правильно — ми зможемо кувати майбутнє самі. Без страху, без крові… лише розум, залізо й спільна праця."

— "Що це за погляд у тебе, юначе?" — запитав Боргур, протираючи чоло.

— "Думаю. Думаю, як зробити так, щоб кожен, хто тут працює, мав сенс вставати зранку."

— "Гарна думка. Але зараз вставай на ноги — у нас ще плавильню ставити!"

Тим часом на головній дорозі до Ларейну з’явилася карета. Дворянська, хоч і не надто помпезна — обшита старим гербом, що вже трохи вицвів від сонця. Всередині сидів лорд Арган, батько Елейна. Його обличчя, зазвичай непроникне, сьогодні було сповнене цікавості. Біля карети йшов гонець, що прибув трохи раніше.

— "Ви певні, що мій син зараз у шахті?"

— "Так, пане. Його бачили цього ранку. Сам керує будівництвом. Поруч з ним був дварф і ще кілька ельфів. Кажуть, він навіть копав землю разом із селянами."

Арган підняв брову.

— "Копав? Сам? Хм..."

Карета повільно котилась вперед, а сам лорд все частіше визирав у вікно, намагаючись зрозуміти — що за місце це Ларейн і ким став його син.

На дні ущелини вже кипіла робота. Камінь трощили залізними кайлами, встановлювали перші печі для майбутньої плавильні. Елейн стояв біля великого плоского каменю, на якому розклав креслення.

— "Ось тут — головна топка. Поряд — резервуар для води. Кристал підігріває воду, пара тисне на поршень, він рухає повітряний міх і забезпечує рівномірне горіння. Все як у нашій першій машині, тільки масштаб більший."

Один з ельфів нахилився до креслення.

— "Це... схоже на якесь дихання. Немов би піч дихає разом із землею."

— "Так і є," — відповів Елейн. — "Це дихання праці. Дихання нового часу."

— "Ти змінився," — прошепотіла Лірія, яка стояла поруч. — "Колись ти був чужаком, що боявся сказати зайве. А тепер — ти ведеш народ у майбутнє."

Елейн усміхнувся, але в очах з’явився сум.

— "Мабуть, просто перестав боятись. Або навчився боятися й діяти попри страх."

— "Пане Елейне!" — крикнув хлопець з вершини ущелини. — "До поселення прибув ваш батько! Він просив передати, що хоче з вами зустрітися!"

Усі стихли.

— "Батько? Тут?.." — Елейн ковтнув повітря. — "Добре. Скажи, що я скоро повернуся. Але спочатку хочу закласти першу плиту під піч."

Він підійшов до фундаменту, взяв гладкий камінь, поклав його обережно на підмурівок і притиснув долонею.

— "Ось із цього все почнеться," — прошепотів він. — "Із вогню. Але не війни — а праці."