Розділ 24. Іскри майбутнього

Нічна тиша накрила Ларейн, але вулиці ще де-не-де освітлювали факели — святкування тривало. Люди обговорювали нову “парову машину”, ельфи співали пісень, а діти вже вигадували ігри з вигуками: "Я буду машиністом!"

Та Елейн у цей момент стояв біля будівлі майстерні, втупившись у обертальне колесо. Навіть вимкнена, машина дихала теплом, якесь нове життя зароджувалось поруч із ним.

— Ти ба, хлопче… — пролунало позаду.

Боргур підійшов із кружкою пива в руці, хитро поглядаючи на юнака. Його борода ще трохи диміла від гарячого цеху.

— Це що ще було таке "важкі вози без коней"? — запитав із притиском. — Може, я щось пропустив у твоїх кресленнях?

Елейн здригнувся. Чорт… сказав зайве. Але швидко прийшов до тями.

— Я… я просто думав про майбутнє. Мовив подумки вголос.

Боргур хмикнув і сів на дерев’яну лаву поруч.

— Майбутнє, кажеш? І яким ти його бачиш, а? Паровий бик, що тягне вози? Ха!

— Можливо. Не зараз, звісно. Але коли ми зможемо зменшити саму машину, зробити її легшою, міцнішою, замінити деякі частини кращими сплавами… можливо. Це ще плани, але вони вже є.

— Хм... — Боргур чухав бороду. — Зменшити… значить, інші пропорції. Інша тяга. Потрібен легший корпус. І багато… багато заліза.

— Ось про це я й хотів з тобою поговорити. — Елейн сів навпроти. — Нам потрібні копальні. Залізо. І вугілля. Без них ми не запустимо наступний етап.

— А ще краще — знайти місце, де вони поруч. Бо возити руду через всю долину — нераціонально.

— Є ідея. — Елейн вказав на карту, що лежала на столі поруч. — Ось тут, між двома хребтами. Бачиш? Там була підозріла скеля — червонувата. Я думаю, там є залізняк. А в лісі поруч — торфовища. Може, й вугілля.

Боргур нахилився, вдивляючись у карту.

— Гм… треба піти туди з розвідкою. Я візьму кількох дварфів і одного звіролюда. Їхній нюх — то інше діло.

— Добре. А ще… — Елейн трохи посміхнувся. — Я хочу подумати про інші типи машин. Наприклад, обертальний бур.

— Для шахт?! — очі Боргура розширилися. — Ти божевільний, хлопче…

— Можливо. Але… ти ж сам казав — це ще не кінець, правда?

— Не кінець… — пробурмотів Боргур. — Це, мабуть, тільки початок.

Вони обоє мовчали, дивлячись на темне небо, де над дахами Ларейну вже підіймався тонкий стовп пари, що ще довго не розвіювався.