Розділ 23. Дихання Заліза

Минув тиждень.

Молот за молотом, удари лунали з ранку до ночі. Дварфи працювали не шкодуючи сил — їхні спітнілі обличчя світилися фанатичним захватом. Боргур керував всім процесом — обчисленнями, литтям форм, зварюванням швів. Біля нього постійно крутився Елейн, показуючи схеми, коригуючи плани, допомагаючи кресленнями і підказками.

Поступово у великому ангарі з дерев'яними стінами, скріпленими залізними клямерами, почала з’являтися форма… машини. Велика металева конструкція з трубами, клапанами, колесами і товстостінним циліндром.

І от настав день, коли вона була готова.

— Люди Ларейну! — голос Елейна лунав над площею, де зібралися мешканці — селяни, мисливці, ельфи, дварфи, звіролюди. Всі з цікавістю, а дехто й з тривогою, дивилися на громіздку споруду, що стояла в центрі.

— Перед вами — перша парова машина нашого поселення. Це не чудовисько. Не магічний артефакт з іншого світу. Це… інструмент. Такий самий, як серп для збирання пшениці, чи молот у руках коваля. Вона допоможе нам! Вона буде обертати млини, працювати в шахтах, тягнути важкі вози без коней. Не бійтеся її. Пам’ятайте — це наш друг.

Люди перешіптувались. У когось тремтіли руки. Але більшість залишилась.

— Боргур, починаймо. — сказав Елейн, кивнувши до свого побратима-дварфа.

— Із задоволенням! — посміхнувся Боргур і підійшов до машини.

Елейн вийняв із дерев’яного ящика кристал вогню, огорнутий мереживом ельфійських гравіювань. Він акуратно вставив його у спеціальну нішу в центрі корпусу — сріблясту раму з рунічними символами стабілізації. Коли кристал увійшов, рунічне кільце засвітилось теплим червонуватим світлом.

— Готовий! — крикнув Елейн. — Запускаємо!

Боргур крутнув перший вентиль — клац. Потім другий — хрясь. Далі обережно відкрив паровий клапан.

Тиша.

Машина мовчала.

Прошов хвилина. Друга.

Натовп почав розчаровано гудіти. Хтось уже розвернувся, хтось хмикнув:

— Та це казка для дітей… нічого не буде…

Але раптом…

— Пссссс…

Один клапан ледь-ледь випустив пару. Потім другий. Потім глухе гудіння почало просочуватися зі стінок. Вібрація пройшла через підлогу. Натовп зупинився, замовк.

— Пшшшик… пшшшик…

І раптом — ТУ-ДУХ! — вал провернувся на чверть оберту.

— О! Пішло! — вигукнув Боргур. — Давай, моя красуне! Дихай!

Машина оживала. Колесо почало обертатись — спершу повільно, потім швидше. Тук-тук… тук-тук-тук-тук! Пара рвалася крізь отвори, клапани стукали в ритмі, немов серце.

Елейн стояв з гордо піднятою головою. Всі дивилися на нього.

— Це працює! — прошепотіла ельфійка Еліс’тея, затискаючи руку колеги-мага. — Наш кристал витримав…!

— І буде працювати ще довго! — додав Боргур, уже скакаючи навколо машини, як мале дитя. — Оце я розумію — справжня сила!

Серед натовпу почали лунати оплески, захоплені вигуки. Хтось вже запитував:

— А чи можна таку штуку поставити біля річки?

— А в кузню? Щоб молот сам бив!

— Чи зможе вона перемелювати пшеницю?!

Елейн підняв руки:

— Так! Усе це — буде. Але сьогодні — ми стали свідками початку. Тепер у Ларейні є серце. І воно — з заліза та пари!

Натовп вибухнув оплесками. Діти сміялися. Дорослі обіймалися. Дварфи трималися за животи від сміху. А ельфи — просто стояли й тихо милувалися дивом, яке створили їхні руки разом із руками інших рас.

І десь у серці Елейна щось трепетало. Це була гордість. Це був початок великого майбутнього.