Розділ 22. Іскра майбутнього

Ніч була тиха. Елейн стояв біля свого столу, що стояв просто неба під навісом, і дивився на креслення, які він накидав на дерев’яній дошці. Поруч горіла лампа з кристалом світла, і її тепле сяйво відбивалося в його очах.

— Паровий котел… — пробурмотів він. — Тиск… турбіна… передача руху… Якщо ми зможемо змусити воду кипіти швидше, обернути колесо… то зможемо… так, ми зможемо побудувати механізми.

Його думки перервав важкий крок. То був Боргур, головний дварф-інженер, який останні дні керував будівництвом майстерні та ковальні.

— Ти кликав мене, хлопче? — пробурмотів він, роздивляючись папери. — Що це за… кружальця та стрілки? Щось алхімічне?

Елейн усміхнувся.

— Це… щось більше. Це машина, яка використовує пару, аби обертати вісь. А вісь — вже приводить у рух… ну, скажімо, млин, або молот, або навіть візок.

Боргур зиркнув на нього з недовірою.

— Ми і так маємо млини. І маємо м’язи. Навіщо це?

— Тому що нам потрібна потужність. Незалежна. Не вітрова, не водна, не мускульна. А контрольована. Коли хочемо — тоді запускаємо. І більше людей буде вільними для інших справ.

Боргур нахилився до креслення.

— Отже, ти хочеш котел. Великий. І щоб вода кипіла, а пар тиснув на… оце — поршень?

— Так. І далі — шатун, що рухає колесо.

Дварф почесав бороду.

— І з чого ти хочеш будувати таку штуковину? Я можу викувати броню, можу зібрати млин, але це... щось зовсім інше.

— Для корпусу потрібен сплав міцного заліза з латунню, аби витримати тиск. Трубки — тонкі, але міцні. І клапани, щоб керувати паром. Я дам тобі точні розміри. Але є ще одне. Ми не будемо палити дрова. Я не хочу, аби над Ларейном з’явився чорний дим.

Боргур насупився.

— Тоді як ти будеш нагрівати воду, хлопче? Вогонь є вогонь.

— Тут приходять ельфи. — Елейн підійшов до шафи та дістав шматочок напівпрозорого каменя. — Я чув, що у них є магічні кристали, які випромінюють тепло. Якщо ми зможемо інкапсулювати “вогняний кристал” в металеву камеру, він нагріватиме воду без полум’я.

— Хм… Магія замість дров? Та ще й контрольована? — Боргур задумливо почухав голову. — Це божевілля… але смачне божевілля.

Пізніше того ж дня, Елейн разом із Боргуром пішли до ельфійської провидиці Еліс’теї, яка була знаною майстринею кристалів.

— Ти хочеш, щоб ми створили камінь, який постійно грітиме воду? — перепитала вона, дивлячись на них своїми глибокими смарагдовими очима. — Це не складно. Але такий кристал потребує стабілізатора — інакше він перегріється.

— А стабілізатором може стати…? — втрутився Боргур.

— Кристал води або повітря, або особливе гравіювання. Я створю два: один вогню, інший балансу. Їх потрібно буде вставити у корпус — і вони працюватимуть роками.

Елейн усміхнувся.

— Це стане серцем нашого нового світу.

Наступного тижня дварфи почали будівництво першого котла. Жителі дивилися з подивом і цікавістю на дивну металеву машину. Хтось називав її “гримлячою бочкою”, інші — “паровим звіром”.

Боргур гарчав на учнів:

— Тримай рівно! Це не бочка з пивом, це двигун!

А Елейн стояв осторонь, дивився на всю цю метушню, і думав:
“Ми щойно запалили іскру. Тепер залишилось — не дати їй згаснути.”