Розділ 21. Суд і Покарання

Світло ранку повільно просочувалося через покривала туману, коли Елейн вирушив до головної площі, де вже починалась підготовка до суду. Поки більшість поселенців зайнялись своїми справами, він не міг не помітити, як земля, що ще кілька тижнів тому була порожньою, тепер оживала. Але всі ці зміни не могли затулити біль втрат.

Розбійники, яких захопили в полон, сиділи у в’язниці, зв’язані та під наглядом місцевих охоронців. Вони виглядали зломленими, втратилося навіть горде презирство, яке можна було б очікувати від таких людей. Їхні очі були наповнені страхом і жахом, вони відчували, що саме життя, яке вони колись сміливо порушували, тепер вирішувалося судом.

Елейн зайшов у в’язницю, де сиділи полонені. Він оглянув їх, уважно дивлячись на кожного. Декілька з них були сильно поранені, але жоден не мав наміру боротися.

— Я хочу поговорити з вами, — промовив Елейн, наближаючись до найбільш зруйнованого з них. — Скажіть мені, хто ви? Звідки прийшли? І чому ви стали на цей шлях?

Полонений на мить підняв погляд і спробував випрямити спину, але біль від ран не дозволив цього зробити. Він спробував відповісти, хоч і з трясучим голосом:

— Ми… ми з південних земель, з прикордонних селищ. Ми були змушені… Інакше ми померли б з голоду, або нас би спалили за те, що не змогли заплатити данину. Нас ніхто не послав. Ми просто не мали вибору.

Елейн слухав, обробляючи інформацію. Він відчував співчуття, але водночас не міг допустити, щоб такі люди, хоч і постраждалі, знову загрожували його землі. Він подивився на їхні руки, що все ще були в крові, і запитав:

— А хто залишився в лісі? Можливо, там є ще хтось? Чи це ваша ініціатива, чи вас хтось підштовхнув до цього?

Розбійник змовчав на кілька секунд, ковтнувши сльози, а потім відповів, злегка опустивши голову:

— У лісі залишилось кілька людей, і ми не можемо повернутися… Ми були вигнані і пішли на цей шлях, щоб вижити. Вони… вони більше не хочуть битися. Багато з нас не могли більше дивитися на кров, яку ми проливали.

Елейн повільно кивнув, продовжуючи оглядати їх. Йому було зрозуміло, що ці люди не були холодними вбивцями, вони, ймовірно, стали на цей шлях з відчаю. Але чи варто було прощати їх? Йому потрібно було вирішити.

Незабаром розпочалась нарада Ради. Кожен представник — від ельфів до звіролюдів — виступав зі своєю думкою щодо покарання.

— Ці люди порушили наш спокій, і вони повинні бути покарані! — сказав один із представників людей, його голос був жорстким. — Ми не можемо дозволити їм залишитися серед нас, інакше це може стати небезпечним прецедентом.

Елейн підняв руку, закликаючи до тиші. Він хотів продовжити розгляд справи:

— Я знаю, що багато з вас хочуть швидкого і суворого вироку. Але чи правильно ми будемо діяти, якщо просто відправимо їх до смерті? Ті, хто напав на нас, вже заплатили за свої вчинки. Але що буде, якщо ми покараємо їх ще суворіше? Можливо, ми повинні дати їм шанс на відкуп?

До його слів приєднався представник дварфів, який, на відміну від інших, був більш терплячим у своїх міркуваннях:

— Ми могли б використати їх як робочу силу для розвитку наших кар’єрів. Це і буде покаранням, і можливістю змінити своє життя. Однак, я погоджуюсь із твоєю думкою. Смерть для них буде милостю, але як на мене, краще направити їх на корисну працю, де вони не зможуть більше завдати шкоди.

Представник ельфів, з його звичайною мудрістю, додав:

— Ми можемо підготувати для них кар’єри. Вони будуть працювати на землі і спостерігати за ним, підтримуючи порядок. Це може бути шансом для них змінити свою долю.

Ідея отримала підтримку більшості Ради. Останній представник, звіролюд, голосно сказав:

— Тепер вони будуть жити тут, і більше не будуть нашими ворогами. Вони отримають шанс, щоб працювати і служити. Це більше справедливості, ніж просто відправити їх до смерті.

Вирок був винесений: жодної смерті. Розбійники будуть послані до кар’єрів, де працюватимуть під охороною, виконуючи тяжку працю для Ларейну. Це було покаранням, яке більше нагадувало шанс на друге життя.

Коли всі розбійники були відправлені на роботу, Елейн залишився на площі, спостерігаючи за тим, як життя продовжується. Він розумів, що цей момент був важливим — він не став диктатором, який жадає помсти. Він став керівником, який вчився на власних помилках, що покарання може бути не лише жорстоким, а й розумним.

Поки сонце сідало за горизонтом, він глянув на Ларейн, на своїх людей, на майбутнє, яке ще тільки-но починалося.