Розділ 20. Вогонь і Кров

Ніч у Ларейні була тиха. Повітря здавалося спокійним, а небо вкрите зірками натякало на черговий мирний день попереду. Діти вже спали, дорослі поверталися з полів і майстерень додому, де чекала вечеря, жар у печі, родина. Все виглядало… стабільно.

Аж раптом...

— Тривога! Напад! — голос розірвав тишу, наче лезо меча.

Десь на північному заході здійнявся дим. Перші крики — це не були крики страху, а крики болю. Розбійники — кількадесят озброєних чоловіків, закутих у шкіряні обладунки, з мечами, сокирами, луками — обрушилися на мирних жителів. Першими загинули фермери, які поверталися з поля — їхні тіла лишилися на дорозі, з відкритими очима, як німа молитва про помсту.

Елейн вибіг із дому, серце билося несамовито. Він бачив дим, чув крики, але ще не міг повірити — реальний бій, не тренування, не планування, не ідеї. Війна прийшла до його дому.

— Усім до центру! Збираємося на площі! — кричав він, направляючи перших озброєних людей. У цей момент його називали не лордом, а вождем.

За годину стихія нападу перетворилась на запеклу відсіч. Жителі згуртувались, стали плечем до плеча.

Перший ряд — дварфи, важкоозброєні, кремезні, мов скеля. Вони не рухались, просто чекали, поки ворог сам набіжить на їхні сокири.

Другий ряд — ельфи, зосереджені, холоднокровні. Їхні стріли співали смерть ще до того, як ворог бачив, звідки вони летять.

Третій ряд — селяни з вилами, камінням, молотками. Страх був у їхніх очах, але за спиною була їхня домівка. Вони не мали права відступити.

Тил — звіролюди, мобільні, мов тінь. Вони обійшли лісом і вдарили ззаду. Розбійники не встигли навіть зрозуміти, як опинились в пастці.

Елейн стояв серед ельфів, його руки тремтіли. Він малював магічні символи, запускав вогняні сфери, створював бар’єри, освітлював темряву. Вперше в житті — він убивав людей.

Один із розбійників кинувся на нього з мечем. Елейн інстинктивно простягнув руку, вивільнив імпульс — вибух жару й блискавки пробив груди нападника. Тіло впало на землю. Обличчя ще спотворене люттю… і страхом.

Він задихався. Очі горіли від сліз.
— Я… я тільки захищав…
Але в глибині душі він знав — це вже змінило його назавжди.

Бій тривав до самого ранку. Вогонь від факелів розбійників згас, а тіла нападників лежали по всьому полі. Декілька втекли, але більшість — були або вбиті, або взяті в полон.

Коли все стихло, Елейн повільно пішов по головній вулиці. Мертві селяни… ще вчора вони сміялися, будували, ділилися вечерею. Тепер — нерухомі, мов воскові статуї. Біля одного з тіл стояв хлопчик, років восьми, тримав батька за руку, не розуміючи, чому той не відповідає.

Елейн опустився на коліно, взяв дитину за плечі.

— Він не дарма загинув. Ми відплатили. І ти зростеш у безпеці. Обіцяю.

Того ж ранку, після невеликої наради, було вирішено:

• Живих розбійників заарештувати. Суд — у присутності Ради.

• Організувати постійні варти на околицях.

• Зміцнити стіни й побудувати сигнальні вежі.

• Почати навчання всіх жителів основ самооборони.

Більше Ларейн не буде беззахисним.

Елейн сидів на даху свого будинку, знову. Але тепер його погляд не сягав зірок. Він дивився на землю — свою землю, що пила кров, але не впала.