Розділ 18. Міць багатьох рук

Ранкове сонце лише торкалося верхівок дахів, коли перші промені освітили ще порожню центральну площу Ларейна. Але тиша тривала недовго — повітря швидко наповнилося гомоном, брязкотом інструментів і запахом свіжого дерева. Поселення прокидалося, і разом із ним — його нове життя.

Елейн йшов повз зведену каркасну конструкцію, на якій працювали дварфи. Їхні короткі, кремезні постаті рухалися з надзвичайною точністю.

— Гей, пане Елейн! — вигукнув дварф із кованим молотом на поясі. — Це ти вигадав оту штуку з ковальнею, де дим виводиться через підземну шахту?

— Так, — усміхнувся Елейн, зупинившись. — Це дасть змогу уникнути задимлення вулиці. Повітря свіже — люди вдячні.

— І ми теж. — дварф кивнув. — А чому саме тут поставили майстерню?

— Бо поруч буде склад і торгова площа. Швидше доставляти, простіше продавати. Розташування — ключ.

— Мудро. — пробурмотів дварф і повернувся до роботи, щось буркочучи до своїх товаришів.

Далі, трохи далі від площі, ельфи працювали над перетворенням занедбаної ділянки землі на сад. Їхні легкі рухи, ніби танок, гармонійно поєднувались із шепотом вітру і шелестом листя.

— Лорд Елейн, — промовила висока ельфійка, витираючи руки від землі, — ці дерева, які ти наказав посадити, вони не місцеві. Їх важко доглядати.

— Так, але вони плодоносять цілий сезон. Ми ризикуємо, але якщо вдасться — матимемо постійний урожай.

— Ти знаєш ці рослини так добре… — вона схилила голову. — Ти вивчав це?

— Колись читав… одну дуже добру книгу, — тихо відповів Елейн, майже пошепки, зі слабкою посмішкою.

Звіролюди, які до цього працювали мовчки, почали збиратися неподалік. Їхній ватажок — кремезний чоловік із гострими вухами і кішкоподібними очима — підійшов ближче.

— Елейн. Ми бачили твої загони. Вартові, постійні пости, оглядові вежі… Це військове навчання?

— Ні. Це безпека. Чим більше нас тут буде, тим більше потрібно порядку. А ще... — він обвів поглядом будівлі, — є ті, хто не захоче, щоб ми росли. Нам треба бути готовими.

— Розумно, — відповів звіролюд. — Тоді ми почнемо патрулі з завтрашнього ранку. І мисливські загони в ліс на захід.

— Добре. Але не полюйте зайвого. Ми тут не для грабунку, а для співіснування.

Той кивнув поважно і розчинився серед своїх товаришів.

Елейн на хвильку зупинився. Він відчував вагу відповідальності. Люди, ельфи, дварфи, звіролюди — усі дивилися на нього. Усі питали. Шукали відповіді.

"Колись я був просто водієм, який боявся не встигнути... Тепер — я хтось, на кого сподіваються."

— Елейне! — закричав юний хлопець, що щойно прибув із новими поселенцями. — А ця дорога — вона дійсно буде йти до самого півдня?

— Так. До інших міст. Одного дня тут будуть каравани, торговці, подорожні. І ми не будемо просто селом. Ми станемо перехрестям майбутнього.

Слова прозвучали не як мрія. Як пророцтво.

І, можливо, саме в цьому була його сила — не тільки в магії, чи знаннях, а в умінні бачити далі. Дивитись у завтра, коли інші ще тільки переживали сьогодні.