Розділ 16. Перші хвилі

Ранкове повітря було напоєне ароматом свіжоспеченого хліба, сирих дощових дощок та вологого ґрунту. Елейн стояв на дерев’яному помості, який служив поки що тимчасовим майданчиком для зібрань, і спостерігав, як до поселення підходила невелика група подорожніх.

Їх було двадцятеро.

Вони виглядали втомленими, але в очах кожного — надія. Хтось тримав дітей на руках, хтось тягнув дерев’яні візки, завантажені пожитками. Їх зустрічали місцеві, допомагаючи, скеровуючи, підбадьорюючи. Поселення оживало новими обличчями.

«Це лише початок…» — подумав Елейн, відчуваючи, як у грудях стискається. Від відповідальності, від радості… і страху.

Він ще не знав, як довго зможе тягнути це все. Але принаймні тепер — він був не сам.

— Пане Елейне, — підійшов до нього один із будівельників, — ще кілька днів — і прибудуть наступні. Кажуть, може бути більше сорока осіб. І серед них…

Чоловік зам’явся, потім закінчив:

— Кажуть, там не лише люди.

Елейн нахмурився. Не від неприйняття — від здивування. Але, як і завжди, не показав цього.

І не дарма.

Наступного дня до поселення наблизилась нова група. І серед них — троє невисоких, кремезних чоловіків із густими бородами та бронзовими прикрасами. Дварфи.

За ними — висока жінка з загостреними вухами та сріблястим волоссям, ельфійка. Поряд з нею ішов юнак — звіролюд, з короткими вухами, густим хвостом та хижими очима, що пильно оглядали нове місце.

Елейн закляк на мить.

«Це… реальні? Не малюнки… не фентезі з екрана?..» — промайнуло в голові. Пам’ять блискавично підкинула образи з улюблених аніме і фільмів. Він навіть згадав RPG, де створював подібних персонажів.

Але тепер — вони стояли перед ним. Справжні. Живі. Різні.

І всі — шукали нового дому.

— Вітаю вас, — озвався Елейн твердим голосом. — Моє ім’я Елейн. Це поселення ще не має імені, але ми будуємо його разом. Якщо ви готові працювати — ви знайдете тут свій дім.

Погляди новоприбулих були різні: насторожені, здивовані, втомлені, але… вдячні.

— Ми вдячні за прихисток, — промовив один із дварфів, злегка вклонившись. — Робота — не проблема. У нас руки золоті.

— Я можу допомогти з лісом, — озвався юний звіролюд. — Мені не страшні ночі чи дикі тварини.

Ельфійка просто кивнула. Її очі, мов тихе озеро, зустрілися з Елейновими.

Він усміхнувся. І знову відчув — світ більший, ніж здавався.

— В такому разі, — сказав він, — почнемо з розселення. У нас є вільні ділянки, але спершу — їжа, відпочинок і… віра, що ви тут потрібні.

І всі вони, люди, ельфи, дварфи та звіролюди, рушили за ним — до нового життя, нового дому.

А Елейн ішов попереду, і вже в голові крутилися нові думки:

«Більше людей… більше культур… більше історій. А головне — більше шансів зробити щось велике».