Розділ 15. Той, кого не помічають

Ранкове сонце, ще м’яке й лагідне, розливалося теплим золотом по пагорбах і полях навколо маєтку. Земля оживала з кожним подихом вітру, з кожним звуком рубаного дерева, голосів, що змішувалися в гамір нового поселення.

Елейн стояв на узвишші, оглядаючи околиці. Його руки були брудні від глини — щойно допомагав новоприбулим ставити перші тимчасові оселі біля річки. Поруч уже прокладали рів для майбутньої каналізації. Робота йшла повільно, але впевнено, як і все в цьому поселенні.

Раптом його погляд зачепив фігуру, що стояла неподалік стайні. Чоловік у простому чорному плащі, з легкою сивиною на скронях і втомленим, але гордим поглядом. Біля нього — двоє мечників із родинним гербом на піхвах. Його батько.

— Батьку?.. — Елейн завмер, ніби щойно згадав про те, що мав згадати ще кілька днів тому.

— Нарешті помітив, — усміхнувся шляхтич. У його голосі не було гніву, лише легкий жартівливий сум.

— Ви… ще тут? Я… вибачте, я зовсім…

— Не хвилюйся, сину. У тебе тут стільки справ. Я бачив усе. Як ти працюєш. Як говориш із людьми. Як дивишся на землю, ніби вмієш чути її.

Елейн опустив очі.

— Я не хотів ігнорувати вас. Просто… я навіть не помітив, як минули ці дні.

— І це добре. Це означає, що ти живеш справжнім. Справжньою відповідальністю.

Шляхтич підійшов ближче. Його чоботи були запилені дорогою, волосся розтріпане вітром, а плащ вкритий слідами ночівлі просто неба.

— Я приїхав на коні з невеликим супроводом. З нами був лише один гонець, якого я вже відіслав з листом до твоєї матері. Вона передасть усе, що я просив. І, можливо… розповість про тебе більше, ніж я зміг би словами.

Елейн мовчав, але в очах його майнула подяка. Шляхтич говорив не як командувач, не як пан… а як батько.

— Я бачив, як тебе поважають. Вони вірять тобі. Так, як колись вірили мені, коли я був молодим. Ти змінився, сину. І я пишаюся тобою.

Хвиля тепла прокотилася грудьми Елейна, але він стримав себе.

— Дякую… — прошепотів він. — За все.

— Якщо коли-небудь потребуватимеш допомоги — просто надішли вістку. І я повернуся.

— Добре… Але, знаєте, я спробую не потребувати.

Батько ледь усміхнувся, потім поплескав його по плечу, сів на коня й тихо звернув до своїх мечників:

— Вирушаємо.

Елейн стояв і дивився, як його батько повільно віддаляється. Легка пил здіймалася з-під копит. Останній погляд — і силует зник за пагорбом. Його більше не було видно.

Він ще хвилину стояв, слухаючи тишу, яка залишилася після того, як зник звук кінських копит.

Потім глибоко зітхнув, потягнувся, ніби скидаючи щось важке з плечей, і повернувся до справ.

Робота чекала.