Розділ 14. Слова, що не можна сказати

— Ваша милість… — тихо, майже пошепки, звернувся молодий лісоруб, який уже кілька тижнів працював на відновленні дороги. — Я давно хотів вас запитати. Як… як ви взагалі все це придумали?

Елейн зупинився. Він саме креслив у землі план майбутньої площі для торгівлі — із симетрією, яку б оцінив і сам римський архітектор. Підвів погляд. Хлопець не виглядав нахабним чи зухвалим — лише щиро здивованим. У його очах було не сумнів, а захоплення.

— Усе це? — перепитав Елейн, роблячи вигляд, що не зрозумів.

— Каналізація… фільтри… ці кам’яні дороги. Ви знаєте речі, які інші вважають магією, або дивами. Ви хто?

Ці слова змусили Елейна трохи напружитися. Але замість паніки в ньому з’явилася тиха іронія. Він усміхнувся, обвів поглядом ще не добудовану вулицю, і промовив:

— Якось я знайшов книгу. Стару, покриту пилом, сховану на полиці мого батька. Ніхто, мабуть, не читав її років сто. У ній були схеми, описи, плани. Я... захопився.

— І звідти все це?

Елейн коротко кивнув.

— Але книга була... надто дивною. Надто незрозумілою для нашого часу. І одного дня... — він зітхнув і додав, стискаючи кулак: — Я її спалив. Батько був поруч. Я не міг допустити, щоб він запідозрив… що я… не той, ким здаюсь.

Його голос стих. На мить наступила тиша. Навіть вітер, здавалося, притих, щоб не порушити цю щиру хвилину.

— Я дурень, правда? — усміхнувся Елейн. — Але знаєш, навіть попіл тієї книги залишився в мені. Я не забув. Я пам’ятаю все, що читав. Усе, що колись бачив.

— Значить, ця книга… змінила вас?

— Ні. Те, що я втратив її — змінило мене.

Наступного ранку поселення стрепенулося. Біля воріт стояло більше двох десятків людей: чоловіки, жінки, навіть діти. Хтось із торбами за плечима, хтось із саморобними возами. Усі з поглядами тих, хто шукає новий початок.

— Пане, ви… ви той, що приймає людей? — запитала літня жінка з глибокими зморшками й мудрими очима. — Ваш батько передав нам… запрошення. Ми працювати вміємо. Ми чесні. Ми… шукаємо домівку.

Елейн трохи розгубився. Він ще не підготував місця для такої кількості людей. Але в його очах промайнуло не роздратування — рішучість.

— Ви всі бажані тут, — відповів він голосно, щоб кожен почув. — Але… у нас багато роботи. Вам доведеться жити просто: у наметах, або старих сараях, поки ми не збудуємо хати. Але кожен отримає шмат землі. І кожен отримає шанс.

— Ми звикли до важкого життя, пане, — відповів хтось із натовпу. — Нам не страшно. Нам потрібна лише надія.

Елейн кивнув і зробив знак одному зі своїх старших робітників:

— Розмістіть їх тимчасово в старому хліві та біля річки. Хай розіб’ють табір. А ввечері зберемо сходку і поговоримо про майбутнє.