Розділ 10. Полум’я минулого

Ніч настала тихо, якось навіть по-домашньому. Легкий вітерець шелестів листям, а небо, вкрите мільйонами зірок, здавалося надто близьким.

Біля великого кам’яного вогнища, де колись, мабуть, готували їжу ще до занепаду садиби, потріскували дрова. Вогонь кидав на їхні обличчя золоті відблиски, що змішувалися з тінями. Елейн сидів навпроти свого батька. Обидва мовчали, кожен зі своїми думками, поки тріск полін заповнював тишу.

— Ти змінився, — першим заговорив Ардан. Його голос був глибоким, але без звичної холодності. — Навіть говориш по-іншому.

Елейн усміхнувся самими очима.

— Мабуть, самотність — найкращий учитель.

— Самотність?.. — граф нахилив голову. — Я ж залишив тобі охоронців, двох слуг, вози з припасами...

— Залишив, — кивнув Елейн, нахилившись, щоб підкинути гілля. — Але вони пішли.

— Що?! — батько підвів брови. — Тобто… просто залишили тебе?

Елейн витягнув з внутрішньої кишені акуратно складений лист і передав його батькові.

— Один з них залишив записку. Вони чекали, дивились, а потім… вирішили, що це місце не для них. Вони боялись, що я зламаюсь. Що буду обузою.

Ардан мовчки розгорнув пергамент. Писаний поспіхом, але чесно. Без зневаги. І справді — було видно, що ці люди не зрадили, а тікали від чогось, у що не вірили.

— І ти нічого не зробив? Не пішов за ними, не надіслав варту?

— Ні, — м’яко відповів Елейн. — Бо саме їхній вчинок… змінив мене. Уперше я залишився сам. Без опори. І… щось клацнуло всередині. Я зрозумів: або я почну діяти, або залишусь серед попелу.

— Ти не злишся на них? — здивовано запитав батько.

— Ні. Навпаки… я вдячний. Саме тоді я відчув, що можу самотужки щось зробити. Що можу бути кимось більшим, ніж просто тягар на прізвищі нашого дому.

Батько довго мовчав. Потім повільно склав листа й поклав його поряд із вогнем.

— Ти говориш… так, ніби я тебе зовсім не знав.

Елейн знизав плечима.

— Можливо, і не знав. Та й я сам себе не знав. До цього часу.

Полум’я м’яко освітлювало їхні обличчя. Ардан дивився на сина так, як дивляться на щось знайоме, що раптом стало новим.

— А що далі? — запитав граф, втупившись у вогонь. — Навіщо це все? Поселення, дороги, ферми?

— Бо це… справжнє. Я бачив, як люди приходять, шукають шанс. І я хочу дати їм те, чого не мав сам: надію. Місце, де вони можуть жити, а не виживати. Де діти будуть пам’ятати не про війну, а про працю і мир. Я не хочу більше бути тінню.

— Ти вже не тінь, — прошепотів Ардан. Його голос зломився.

Невелика пауза.

— Я… був неправий щодо тебе, Елейне. Я віддав тобі цю землю, аби ти... зник. А тепер я бачу, що, можливо, саме тут ти знайшов себе.

— Це не кінець, батьку. Це початок. І якщо ти справді бачиш це — тоді... залишайся на день-два. Побудь серед людей. Не як граф, а як чоловік.

Батько глянув на вогонь, потім на сина. І лише кивнув.

— Добре. Побуду.

І в цю ніч, вперше за багато років, вони не були графом і спадкоємцем. А були просто двома чоловіками, які нарешті почали розуміти одне одного.