Розділ 9. Погляд з минулого

Той день почався звично. Легка роса ще трималася на городині, коли Елейн уже на колінах доглядав грядку з дивними овочами, які добре прижилися на перетвореній ним землі. Магічний імпульс у пальцях пульсував слабко — він не витрачав сили марно, лише підживлював ґрунт у потрібні моменти.

Десь у стороні рубали дерево, гупали молоти — дорога прокладалася повільно, але впевнено. Поселення жило своїм ритмом. Люди вже не питали дозволу — вони самі шукали роботу, самі створювали майбутнє. І це тішило його найбільше.

Аж раптом у повітрі щось змінилося.

Не магія — відчуття. Мов тінь з минулого торкнулася потилиці. Елейн обернувся… і завмер.

Біля головної дороги, просто перед недобудованою аркою майбутньої ринкової площі, стояв він. Високий, міцний, з постаттю, яку важко забути. Граф Ардан Дельреон, його батько.

Його супроводжували два вершники, але сам він зліз з коня й мовчки розглядав поселення. Його погляд ковзав по будівлях, землі, людях, картах, а потім — зупинився на синові. І не відвів очей.

Елейн піднявся повільно, витираючи руки об штани. Серце билося швидше, ніж будь-коли за останні місяці.

— Батьку, — сказав він нарешті. Голос був рівним, але в глибині тремтів.

Ардан Дельреон не одразу відповів. Його очі знову пробіглись по селянах, які зупинили роботу. Декілька з них навіть поклонялись — не Елейну, а його батькові. Інші ж мовчки витирали чоло й чекали, що буде далі.

— Я… думав побачити інше, — нарешті вимовив Ардан. Його голос був хрипким, трохи змученим. — Занедбаний маєток. Розгубленого хлопця, що спить цілими днями.

— Пробач, що розчарував, — відповів Елейн, трохи з іронією.

Батько повільно підійшов ближче. Його погляд ковзав по рівній магічно укладеній дорозі, по камінних розмітках, які точно виводили шлях, по городах і майже завершеній копії водогону біля нового колодязя.

— Це… ти зробив?

— Не сам. Але я почав. І показав людям, що вони можуть більше, ніж просто виживати.

— І вони тебе слухають? — спитав граф тихо.

— Я з ними. Я не над ними, — просто сказав Елейн.

Відповідь зависла в повітрі. Ардан подивився на свого сина… не як на бездарного спадкоємця. А як на когось, кого він наче бачить вперше.

— Коли ти… став чоловіком?

— Мабуть, тоді, коли у мене не було більше нікого, окрім себе.

Настала мовчанка. Потім граф зробив кілька кроків до найближчого кам’яного маркера дороги, провів по ньому пальцями, мов перевіряючи, чи це справжнє.

— Ти не просто вижив. Ти створив… щось більше. Я… навіть не знаю, як це сприймати.

— Не потрібно сприймати. Просто… залишся. Подивися. Побудь серед них. Хоч день.

Батько озирнувся. Люди повернулись до роботи. Один із них усміхнувся йому. Дитина махнула рукою. А ще мить — і його син знову став до справи, разом із іншими, без зверхності.

І граф Ардан, чоловік, що бачив війну, політику, зради, загрози — вперше відчув, що не все в його житті пішло марно.