Розділ 8. Камінь за каменем

Ранкове повітря було ще прохолодним, але земля вже починала нагріватися під весняним сонцем. Туман повільно стелився над полями, огортаючи поселення м’якою ковдрою — мов сама природа не хотіла порушувати цей спокій.

— Сьогодні знову розбиваємо ґрунт? — пролунав голос ветерана, що йшов з дерев’яним ланцюгом через плече.

Елейн усміхнувся.

— Так. Але не весь день. Група Б — на городах. І тільки група А — на дорозі.

Він говорив спокійно, але з упевненістю. За цей час його вже слухали як справжнього керівника. Не тому, що він був владним — а тому, що був поряд. У всьому.

Дорога, яку будували, починала справжнє життя. Вона була широкою — чотири карети могли їхати поруч, не торкаючись коліс одна одної.

— Це не просто дорога, — сказав Елейн одного вечора, коли навколо багаття сиділи ремісники й старші мешканці. — Це — хребет. По ньому будуть рухатись товари, новини, люди. Якщо зробимо її добре — вона переживе всіх нас.

— А що це за кам’яна смуга посередині? — запитав хлопчик на ім’я Фаррен, наймолодший у поселенні.

— Бар’єр, — пояснив Елейн. — Він розділятиме потоки руху. Колись у давній Імперії, яку я… читав… так будували дороги. Це зменшує кількість аварій. І дисциплінує всіх на дорозі.

— А перехрестя навіщо? — знову хлопчик.

— Щоб не було хаосу. Кожні сто метрів — перехрестя, де можна звернути, з’їхати на інші дороги або просто розвернутись. Це зручно. Й безпечно.

— Де ти це все знаєш, Елейне? — пошепки запитала Ліна.

Він замислився. Як пояснити, що колись бачив це на схемах в підручниках старого світу? Що колись він сам проїжджав дорогами, які вели між мегаполісами — не в каретах, а в металевих коробках на колесах?

— Інтуїція, — відповів він просто. — І трохи книжок.

Робота йшла повільно. Камінь доводилось добувати в кар’єрі, що був за південною межею. Ґрунт зміцнювали шарами: спершу пісок, потім щебінь, потім глиняна подушка, і нарешті — викладений вручну камінь.

Магія допомагала лише частково. Надто багато енергії витрачалось на точну форму та стабілізацію матеріалу. Але Елейн не поспішав.

— Краще повільно, ніж криво, — повторював він.

Люди розділили час між працею і життям. Вранці — дорога або городи. Опівдні — їжа і відпочинок. Увечері — історії біля вогню. Поселення оживало не лише фізично — воно ставало домом.

— Ти справді віриш, що це буде місто? — якось спитав ветеран.

— Ні, — відповів Елейн. — Я знаю, що буде. Але місто — то лише форма. А нам треба зберегти суть.

— Яку?

— Щоб кожен, хто прийде сюди, відчув себе не просто гостем, а потрібним.

На межі майбутньої площі Елейн встановив перший маркер — стовп, на якому вирізав слова:

"Ми не будуємо для себе. Ми кладемо перший камінь для тих, хто прийде після."