Розділ 6. Земля, що приймає

День починався з тиші. Тієї спокійної, затишної тиші, яку можна знайти тільки далеко від доріг, від галасливих міст і сварливих родичів. Лише пташиний щебет і шелест листя, що гойдалось під вранішнім вітром.

Елейн сидів на кам’яній лаві біля відновленої стіни садиби. Камінь ще був теплий після закляття зміцнення, яке він застосував напередодні. У руках — дерев’яна чашка з водою, настояною на м’яті та лаванді. Він робив усе, щоб кожен новий день тут починався трохи краще, ніж попередній.

Він провів рукою по бороді, яка вже почала рости — це дивно, бо раніше в нього ніколи не було бороди. Мабуть, нове тіло, нова кров, новий ритм життя.

— Минуло... скільки? — тихо промовив сам до себе. — Місяць. Може, трохи більше. А здається — ціле життя.

Він звик до цього місця. Навчився розпізнавати тріск дощу ще до того, як з’являлись хмари, відчувати, де в ґрунті накопичується волога, й навіть почав розуміти, як працює його магія не лише силою, а інтуїцією.

Жива магія, — так вона називалася в книзі, яку він колись знайшов у бібліотеці садиби. Вона резонувала з ним. Як частина душі.

Того дня він ремонтував старий колодязь, коли почув звук. Незвичний — не вітер, не тварина.

Кроки.

Елейн озирнувся. На пагорбі стояло троє: старший чоловік, дівчина з платтям, обгорнутим у лахміття, і малий хлопчик, який тримався за її спідницю.

— Привіт, — сказав Елейн, витираючи руки об сорочку. — Вам щось потрібно?

Чоловік не відповів одразу. Він зважував. Погляд у нього був виснажений, але ще не мертвий.

— Ми… чули про цю землю, — нарешті мовив він. — Казали, що тут поселився… маг. Що земля ожила.

— Це так. Але я не пан і не володар. Просто працюю з тим, що маю. — Елейн знизав плечима. — Ви шукаєте прихисток?

Дівчина стишено шепнула:

— Нас вигнали. Сказали, що я… проклята. Бо хлопчик не говорить. А ще, що в мене дивний погляд. Люди бояться. Особливо після війни.

Елейн присів, щоб бути на одному рівні з дитиною. Хлопчик дивився просто в очі, мовчки, але без страху.

— Тут ніхто нікого не виганяє, — м’яко сказав Елейн. — Але ви мусите працювати. Земля приймає лише тих, хто віддає себе їй. Упораєтесь?

Чоловік кивнув. Дівчина — міцніше стисла руку хлопчика.

— Так, пане. Упораємось.

— Я не пан. Я просто… Елейн. Вітаю вдома.

За тиждень їх було вже семеро.

— Оце, — сказав один із прибулих, сивочолий воїн у поношеній кольчузі, — найкращий шмат землі, що я бачив після війни. А ти, хлопче, не простий маг. Я бачив, як ти виростив дерево за один день.

— Не я. Земля. Я просто… допомагаю їй згадати, ким вона була, — відповів Елейн, витираючи піт. — І вона, здається, хоче жити. Як і ми.

Дні плинули. Під кожен новий дотик магії з'являлися зміни. Доріжки вирівнювались. Земля під посіви ставала м’якою, родючою. Колодязь знову давав чисту воду. І найголовніше — почали з’являтися дитячий сміх, вечірні пісні, прості слова подяки.

— Ви думаєте, тут буде справжнє село? — якось запитала дівчина, яку тепер звали Ліна.

— Буде. Якщо ми цього хочемо, — відповів Елейн, дивлячись на захід сонця.

Він знову взяв ніж і вирізав ще одну зарубку на колоні. Ще один день. Ще один крок.

На камені, що стояв посеред двору, він вигравіював:

“Це не край світу. Це — його початок.”

Бо тепер він це знав. Тут зароджувалось но

ве життя. Його власне. І тих, хто зважився йому повірити.