Розділ 5. Камінь за каменем

Сонце ще тільки пробивалося крізь димчастий серпанок над пагорбами, коли Елейн прокинувся. Повітря було вологим, пахло росою, мохом і ще чимось — димом? Він швидко зірвався з купи соломи, яка слугувала йому ліжком.

Дим ішов від старого вогнища, яке вчора ввечері ще палало. Тепер у ньому лишалося кілька тліючих вуглин. Але щось інше привернуло його увагу.

— Де… всі?

Його голос відгукнувся лише луною з порожніх стін.

Він обійшов двір, зазирнув до комори — і відчув, як у грудях щось провалюється. Всі припаси… майже все було зникло. Залишилися лише кілька мішечків круп і трохи сушеного м’яса, яке, мабуть, не помістилося у клунки.

А поруч, на вивітреному столі, він знайшов коротке повідомлення на шматку пергаменту:

“Вибач, пане. Це місце прокляте. Ми не бажаємо помирати з голоду чи від тіней. Доля нехай береже тебе.”

Елейн стиснув папір, але не розірвав. Руки здригалися не від люті, а від порожнечі.

— Отже, навіть ті, кого залишили "для підтримки", не вірили в мене. Чудово. Просто чудово.

Він сів посеред зали, де камені ще лежали розкидані після спроб учорашнього ремонту, і схилив голову на руки.

— Я мертвий у своєму світі. Я вигнаний у цьому. Навіть найпростіші слуги втікають. Що далі? Розмовляти з деревами?

Навколо — лише вітер. Але він відчував: щось все-таки слухає.

«Не час здаватися. Ти — не той, ким був раніше.»

Він підвівся.

— Добре. Якщо я залишився один — я впораюся сам. Це ж моя земля, так? Тоді я зроблю з неї дім. По-справжньому.

Наступні дні минали у виснажливій праці. Вранці — магічні вправи: пересування каменів, зрощення тріщин, зміцнення дерев’яних конструкцій. Коли магія слабшала — працював руками.

Удень — на старому, зарослому бур’янами полі, він почав пробувати щось нове. Книга, знайдена в маєтку, мала розділ про “живу магію” — магію росту. Вона була складна, але… відчувалася знайомою. Як щось, що вже є в ньому, тільки треба пробудити.

Він став серед поля, вдихнув на повні груди й зосередився. Уява малювала: м’який чорнозем, очищений від бур’янів; лунки, в які опускаються насіння; соковиті стебла, що проростають до сонця.

Пальці загорілися легким зеленуватим світлом, ніби пульсація життя.

— Зростай… будь ласка.

І ґрунт почав дихати. Трава розступалася, бур’яни висмикувались із землі самі по собі, а замість них на рівній, зволоженій землі з’явилися паростки. Спочатку тендітні, але з кожним днем — сильніші. Морква, буряк, цибуля, ягоди, навіть виноград.

«Отже, я можу не тільки руйнувати. Я можу створювати.»

Увечері він знову сидів на ґанку, дивився, як сонце сідає за обрій, і думав. Магія виснажувала, але й повертала щось цінне — відчуття контролю.

«У минулому житті я не міг змінити нічого. Мене знищила одна мить, одна помилка. Тут… я можу творити з нічого.»

Він став, підняв руку — й над його рукою з’явилась м’яка кулька світла, тепла і жива. Вона освітила темні арки старої садиби, що повільно, але вперто ставала домом.

І в темряві, де колись була лише порожнеча, вже чітко звучали кроки — його власні, на шляху, яким він мав пройти сам.