Розділ 4. Долина, що дихає магією

Коли ворота маєтку зачинилися за його спиною, Влад — тепер Елейн — відчув дивне полегшення. Його супроводжував лише один візник і пара змучених коней, що повільно тягнули карету по старому кам’яному шляху. Без почесної варти. Без прощань. Як вигнанця.

«Мабуть, це і є новий початок…»

Дорога тяглася крізь пагорби, обрамлені лісами, де дерева були вищими, ніж він бачив у своєму старому світі. Вітер був прохолодний, з нотками квітів, що цвіли далеко внизу, у затінених долинах. Десь попереду — його "спадщина", долина, яку батько віддав йому як милостиню.

З кожною милею Влад усе більше відчував: магія довкола не спала. Вона текла в повітрі, в листі дерев, у воді струмків. Вона… ніби чула його.

— Пан Елейн, — пробурмотів візник, коли сонце вже схилялося до заходу, — ще кілька хвилин, і ми прибудемо. Ваші землі... гм… трохи занедбані. Але краєвид гарний.

Занедбані… Звісно. Мене вигнали не в замок, а в руїни.

Але щойно він побачив долину — щось усередині нього стиснулось.

Вона була величною.

Пагорби спадали до широкого озера, віддзеркалюючи небо. На березі — старий, обвалений маєток: зруйновані стіни, вікна без шибок, та дах, що тримався на чесному слові. Але поруч — поле, вже напівзаросле, з дивним, м’яким світлом, що виходив просто з ґрунту. І далі — кам’яні руїни з арками, вкриті мохом і візерунками.

Це місце… живе.

Коли карета зупинилася, Влад вийшов. Візник не поспішав розпрягати коней.

— Моя робота закінчена, пане. Вам залишиться трохи слуг — тільки найнеобхідніше. Хай удача буде з вами.

І вже за хвилину він поїхав геть.

Влад залишився один, з руїнами і… тишею. Але ця тиша не була порожньою. Вона дихала.

«Добре. Почнемо з малого.»

Він розставив руки і зосередився. Те саме тепло, що він відчув ще в спальні, знову пробудилося в грудях. Він націлився на уламки біля входу в маєток. Думка — і камені повільно зсунулися, звільнивши прохід.

«Я навіть не знаю заклять… Але воно слухається мене.»

Та раптом щось сіпнулося в його розумі. Сильна хвиля — немов голос, що не належав йому.

«Ти нарешті тут…»

Влад озирнувся. Нікого. Але тінь від руїн змінилася — ніби хтось стояв поряд.

«Це місце пам’ятає магію. Воно — жива печатка. І ти — новий носій її клятви.»

— Хто ти? — запитав Влад уголос, але відповіддю була лише легка вібрація землі під ногами.

І тоді він побачив: на моху — стародавній знак, що світився блідим синім сяйвом. Руна. І вона… відкликалася на його дотик.

«Що це за сила?..»

Цього вечора він не заснув. Він сидів у зруйнованому залі, споглядаючи зорі

крізь пробитий дах. І магія шепотіла йому сни.