Розділ 3. Нове ім’я, нове тіло

Світ повертається.

Але вже не той, що був. Не те світло, не той запах, не те тіло.

Влад відкрив очі — мляво, обережно. Його тіло лежало на м’якому, теплому матраці, обгорнутому в тонке, але якісне простирадло. Над ним — балдахін із темного оксамиту, вишитий золотими нитками. Збоку — різьблений узголів’я ліжка з гербом, якого він ніколи не бачив.

«Це… не лікарня...»

Він повільно сів. Голова тяжка, як камінь, але тіло слухається. Він підняв руки — худі, довгі пальці, трохи бліді. Ніби чужі. І раптом — відчуття. Потік, м’який, теплий, пульсує всередині долоней, як невидиме джерело. Магія?

В кімнаті пахло воском, трояндами й... старими книгами.

Тут було тихо. Занадто тихо. Лише за вікном — далекі крики пташок і шелест дерев. Він встав і підійшов до дзеркала.

У відображенні — юнак років шістнадцяти. Високий лоб, темно-русяве волосся, сірі очі з глибоким, серйозним поглядом. Але щось у цих очах не належало цьому тілу. Вони вже бачили смерть. Вони пам’ятали автомобіль, кров і її очі — очі Богині.

«Це я?..»

Двері раптово відчинилися.

— Молодий пане Елейне, ви вже прокинулися? — промовив слуга, низько вклонившись. Його голос був обережним, майже здивованим.

Елейн?.. Це моє нове ім’я?

— Так... — тихо відповів Влад. — Я... просто трохи втомлений.

Слуга кинув на нього швидкий погляд. Не зневага. Не страх. Щось інше — тривога.

— Я... покличу вашого батька. Він має знати, що з вами... знову сталося.

І він зник.

«Знову?.. Що знову? Яким я був до цього?..»

Через кілька хвилин у кімнату увійшов чоловік у темному камзолі з золотими гудзиками. Високий, суворий, з прямою поставою і холодними очима.

— Ти виглядаєш... інакше, Елейне.

Він мій батько? Влад — ні, Елейн — ледь кивнув.

— Тобі... краще?

— Так. Я… відчуваю себе по-іншому.

— Це ще м’яко сказано. Слуги кажуть, що вчора ти підняв у повітря срібний келих… без рук. А вранці вода в ванні сама закипіла.

Що?..

— Ти був бездарним у магії всі ці роки. А тепер... ти — небезпека. Для себе. Для нашого роду. Для нас усіх.

— Але… це не моя вина, — прошепотів Влад. — Я не знаю, як це сталося.

— Богиня знає, — відрізав батько. — Вона й дала тобі цю силу. Але я не дозволю тобі зруйнувати наш дім. За тиждень ти поїдеш. На північ, у стару долину. Ця земля — твоя. Бери її. І забудь про маєток Армейнів. Ти більше не мій спадкоємець.

Він розвернувся і пішов, не чекаючи відповіді.

А Влад стояв і мовчки дивився у вікно. Вдалині — ліси, гори і долина, про яку він ще нічого не

знав.

«Нове життя… Новий світ. Новий я. Це… мій шанс.»