Розділ 2. Після Темряви

Холод. Не той, що щипає шкіру взимку, і не той, що змушує тремтіти від протягу. Це був первісний, глибокий холод — тиша без життя. Холод, який проходив крізь кістки, крізь душу, ніби тебе викинули в порожнечу між світами.

«Я… не існую?..»

Але потім — щось змінилось.

Свідомість повільно проривалася крізь темряву, як ліхтар крізь густий туман. В голові — дзвін. Далекий, рівномірний, ніби звук води, що капає в глибоку криницю. Повітря стало щільним, але не важким. І пахло… ароматом, що не мав назви — щось між ладаном, теплим пилом старовинних книг і квітами, яких не існує в жодному ботанічному довіднику.

Очі розплющуються.

Світ навколо — нечіткий, мов би намальований аквареллю. Світло м’яке, золотисте, як ранкове сонце, що ллється через вітражі. Над головою — високі, небаченої висоти склепіння. Вони виглядають як зоряне небо, що застигло в камені.

Ти лежиш на твердій, холодній підлозі. Мармур — гладенький, чистий, з золотими прожилками, що світяться в світлі факелів. Поруч — невеликий фонтан, куди стікає кришталево прозора вода. Її дзюрчання — як музика. Як пісня, яку ти колись чув у сні, але не згадав на ранок.

Ти намагаєшся поворухнутись. Болі вже немає. Лише важкість — ніби твоє тіло зроблене з каменю.

«Це сон? Реанімація? Небо?..»

Перед тобою — трон.

Величезний. Високий. Витончено різьблений зі слонової кістки. На ньому — золото. І не таке, що блищить, а таке, що світиться зсередини, мов сонце в рідині.

І на троні — Вона.

Її неможливо описати одним словом. Вона не схожа на людину. Не схожа на статую. Вона — як ідея, втілена у формі. Її шкіра біла, як перший сніг. Волосся — довге, хвилясте, спадає каскадом аж до стегон. А одяг — легка туніка, як у статуй богинь, які ти бачив у музеї незадовго до аварії. Вона сидить спокійно, не рухаючись, але не видається мертвою. Навпаки — в її погляді більше життя, ніж у будь-кого зі смертних.

Її очі — бездонні. В них можна втопитися. Вони дивляться на тебе з цікавістю, але без осуду.

Вона говорить.

— Ти прокинувся.

Її голос — водночас тихий і гучний. Він не лунає в просторі — він звучить прямо в твоїй голові. Немовби вона говорить думками, а не словами.

Ти проковтнув слину. Горло сухе. Мова не йде, але ти примушуєш себе сказати:

— Де… я?..

— Між світами. Місце переходу.

— Я… мав померти, — прошепотів ти. — Я… я відчував, як…

— Ти дійсно помер. У своєму світі. Але це не кінець. Для тебе — це лише межа. Або… новий початок.

Ти відчуваєш, як тіло поступово набирає ваги, реальності. Руки знову слухаються. Ти підводишся навколішки. Холодний мармур стикається з долонями. Доторк живий. Відчуття — справжнє. Серце починає битися частіше.

— Це сон?.. Реальність?..

— І те, й інше. Для кожного по-своєму. Але для тебе — це шанс.

Ти дивишся на неї. Що це за істота? Богиня? Ангел? Вигадка твого мозку перед остаточним кінцем?

— Якщо я... відмовлюсь? — питаєш обережно.

Її голос не змінюється. Спокійний. Невблаганний.

— Тоді заснеш знову. Назавжди. Без болю. Без свідомості. Без себе.

— А якщо погоджусь?..

— Отримаєш нове життя. В іншому світі. Нове ім’я, новий шлях, нову силу. Але й нову відповідальність.

Ти знову дивишся на свої руки. Вони — знайомі й водночас чужі. Все це — як ілюзія. Але біль був справжнім. А зараз — новий шанс.

І частина тебе вже вирішила. Бо щось глибоко всередині хоче… більшого.

«Можливо, цей світ чекав на мене. Можливо… я чекав на нього.»

— Гаразд, — кажеш нарешті. — Я згоден.

У куточках її вуст — ледь помітна усмішка.

— Тоді… народися знову.

Світло. Яскраве, пронизливе, очищаюче.

І світ зникає.