Розділ 1. Удар

Шум шин. Скрегіт металу. Запах паленої гуми.

Ти не встигаєш нічого. Ні подумати. Ні зреагувати. Це мить — вирвана з реальності, з життя, з тебе самого.

Ти — Влад. Молодий, втомлений, але ще живий. Їдеш трасою пізно ввечері, фари б'ють у туман, а в голові — спогади. Музей, статуї, холодна кава в авто. Втома.

«Майже доїхав...» — промайнула думка. І саме тоді — ковзання.

Руки судомно стискають кермо. Пальці біліють. У грудях — щось рветься.

«Тільки не зараз... тільки не…»

Машина виривається з-під контролю. Вона більше не слухається. Летить. Обертається. Світ навколо — змазаний, як в калейдоскопі, що вирішив зламатися саме в цю ніч. Повітря стало густим. Наче вдихаєш воду.

І — удар.

Не просто зіткнення. Це — кінець у звуці. Метал стинається з реальністю. Скло сиплеться градом.

Твоя голова смикається назад. Шия кричить болем. Груди стискаються. Щось тепле розливається по животу. Думки зникають, як вимкнений екран.

І ось — ніби пауза. Тиша.

А потім — повертається біль. Пекельний. Не просто гострий — він пронизує тебе зсередини, як розпечене залізо. В легенях — вогонь. Дихати неможливо, але ти намагаєшся. Хапаєш повітря, як потопельник.

«Я... ще живий?..»

Повіки важкі, але очі відкриваються. Світ — розмитий, в червоно-оранжевих плямах. Світло фар б'є в очі, але ти бачиш: люди. Постаті, що біжать до машини. Хтось кричить — високий, розпачливий крик жінки. Хтось говорить у телефон.

Машина гуде — довгим, безжальним звуком. Сигнал тримається, як нитка між життям і смертю.

Твоя шкіра холодна. Руки тремтять. Кров — гаряча і густа — тече по обличчю. В очі. В рот. Вона гірка. Залізиста. Жива.

«Можливо, я врятуюсь… Можливо...»

Та щось змінюється.

Біль віддаляється. Наче тебе загортає ковдра зі сну. Або смерті. Зір затуманюється. Звуки сповільнюються, стають глухими, як під водою. Ти ніби віддаляєшся сам від себе. Виходиш з тіла, залишаючи біль і паніку.

«Отже... це кінець?..»

Темрява.

Глибока. Тиха. Безмежна.

Але не порожня.