Глава 36

Лаудер продовжував лекцію так само впевнено і рівно.

Його голос не підвищувався, не змінювався — але чомусь змушував слухати.

— …і саме тоді було створено перші обмежувальні артефакти, — говорив він, повільно проходячись уздовж рядів.

Студенти сиділи тихо.Навіть Квіренс не рухався.

— Вони не лише стримували магію, — додав Лаудер, — а й… Він раптом зупинився.

Ледь помітно нахилив голову.

— Хм.

Кілька секунд мовчання.

—Ні,  зовсім незручно.

Він легко зняв із себе мантію і недбало перекинув її через край столу.

Рух був простий. Але чомусь привернув увагу.

Він провів рукою по волоссю, трохи відкинувши його назад, ніби це був зовсім звичайний жест.

І саме в цей момент Дарлін підняла очі. І подивилась на нього інакше.

Не як на викладача. Не як на проблему. А як на когось дійсно справжнього.

В його поставі, у русі, в тому, як він стояв без мантії — ніби ближчий, більш реальний.

Не просто строгий голос і холодний погляд.

А людина.Небезпечна,але жива.

Дарлін різко опустила очі. Що це було?..Вона нахмурилась, ніби намагаючись відігнати цю думку.

Це було дивно. І неправильно. Вона знову відкрила зошит, роблячи вигляд, що записує.

Але слова вже не складались у сенс.Бо десь на краю свідомості залишалося відчуття:  вона щойно подивилась на нього не так, як мала б.

Саме це її насторожило. Було помітно — його слухали всі.

Не просто робили вигляд, не просто сиділи тихо, як це буває на більшості занять.

Слухали по-справжньому.Навіть ті, хто зазвичай відволікався, зараз не зводили з нього очей. Хтось нахилився вперед, хтось забув про конспект, просто ловлячи кожне слово.

Лаудер не підвищував голосу, не робив різких жестів. Він говорив спокійно — але так, ніби знав щось більше, ніж усі інші. І це затягувало.

Його розповіді не звучали як суха історія. Це були історії — живі, наповнені сенсом, небезпекою, помилками і наслідками. Здавалося, він не просто викладає матеріал…

він був частиною цього світу, про який говорив.

І саме тому це було настільки цікаво. Дарлін це теж відчувала.

Попри його холодність, попри те, як він дивився, як говорив…

у ньому було щось, що неможливо було ігнорувати.

Строгість — так. Контроль — без сумніву.

Але разом із цим шалена харизма.

Така, яку не можна зіграти. Така, що змушує слухати… навіть тоді, коли не хочеш.

Дарлін мимоволі зловила себе на думці, що вона вже не просто слухає.

Вона наче проникається ним.