Глава 28

Вони йшли вузькою стежкою поруч із садом кампусу, сонце вже почало заходити, а легкий вітер грав її каштановим волоссям. Лія спробувала змінити тему, трохи серйозніше:

— Слухай, Дарлін… ти не сумуєш за домом? За батьками? — спитала вона обережно, бо знала, що це питання може бути делікатним.

Дарлін зупинилася на мить, вдивляючись у далечінь, де озеро відбивало рожеві хмари. Потім вона посміхнулася, трохи сумно:

— Чесно? Так, іноді сумую. Але я й сама цього хотіла — бути ближче до навчання, жити тут, у кампусі. Це новий крок для мене, і я хочу пройти його сама.

Нора нахилилася трохи ближче, підштовхуючи Дарлін дружньо ліктем:

— Ми ж розуміємо, Дарлін. Тут у тебе нові можливості, нові друзі… Але якщо ти захочеш поговорити чи навіть написати лист додому, ми завжди поруч.

Дарлін сміялася тихо, трохи ковтаючи сум:

— Дякую… Мені просто іноді здається, що там, вдома, все так далеко. Але коли отримую листа від батьків, це ніби маленький шматочок дому тут, зі мною.

Лія хитро усміхнулася:

— Ну тоді обіцяємо, що будемо твоїм маленьким домашнім шматочком тут, у кампусі.

Дарлін відчула тепле відчуття підтримки і кивнула:

— Добре… Тоді пішли, бо ще трохи часу до вечірнього заняття, а я хочу підготуватися.

Дівчата разом посміхнулися і рушили вперед, і в цей момент Дарлін відчула, що хоч і далеко від дому, але вона зовсім не самотня.

Наступного ранку кампус прокинувся під звуки тихого шелесту листя та кроків ранніх студентів, коли Дарлін і дівчата вийшли на подвір’я після сніданку. Але спокій затьмарив незвичний гул — неподалік стояли декілька магічних карет із репортерами, які вже розташувалися біля головного корпусу. Вони тримали перо-пероапарати та чарівні блокноти, готуючись записувати новини про учорашній скандал із викладачем, що брав хабарі.

Лія підштовхнула Дарлін:

— Подивися! Це ж репортери! Вони напевно знову хочуть все розповісти про того викладача.

Дарлін нахилилася ближче до дівчат, озираючись навколо, намагаючись не виділятися:

— Справді… Я знала, що це станеться. Такий скандал не можна приховати. Просто цікаво, як вони подадуть це у газеті.

Нора, піднімаючи брови, пожартувала:

— Сподіваюся, вони не перебільшать і не скажуть, що це викладач хотів піти у відставку, щоб стати чарівним піратом…

Дарлін усміхнулася, але відчувала легке хвилювання:

— Репортери завжди люблять драму. Вони не просто напишуть, що він взяв хабар — вони будуть описувати кожен його крок і реакції студентів.

У цей момент один із репортерів підійшов до групи студентів із паралельної лавки, тримаючи чарівний блокнот, що самостійно записував їхні слова:

— Вибачте, а ви бачили, що сталося вчора? Можете поділитися своїми враженнями для газети «Магічний Огляд»?

Дарлін і дівчата переглянулися. Лія тихо прошепотіла:

— Не відповідаймо занадто багато… Можемо лише сказати, що ситуація була несподівана і викликала хвилювання серед студентів.

Дарлін кивнула:

— Так, просто коротко. Не хочу, щоб ця історія розрослася ще більше.

Репортер зробив кивок, задовольнившись небагатослівною відповіддю, і рушив далі. А Дарлін відчула, як її думки мимоволі повертаються до викладача, до модулю, до подруг — і до того, що магічне життя в кампусі завжди переплітається з несподіванками.

Дівчата дружно сміялися, спостерігаючи за репортерами, які метушилися навколо, і Дарлін подумала, що навіть у світі магії паперові новини та плітки не менш цікаві, ніж у звичайному житті.

Ранок тільки починав розгортатися в кампусі, коли повз головну алею несподівано прокотилася метушня: декілька репортерів, озброєних пером і магічними нотатниками, намагалися дізнатися подробиці про інцидент із викладачем, який потрапив під підозру. Вони підходили до студентів, розпитували про свідчення, хапалися за будь-який натяк, що міг би стати сенсацією.

Дарлін з подругами тихо спостерігала за цим, тримаючи невеликий інтерес і дещицю роздратування — вона знала, що для них новини важливіші, ніж будь-які уроки магії, але при цьому це було комічно.

Раптом до натовпу під’їхав головний корпус — суворий, невисокий чоловік із густими сивими бровами, що миттєво відчув власну владу.

«Що тут коїться?» — грізно запитав він, крокуючи прямо до репортерів. Його голос пролітав крізь кампус, викликаючи тремтіння у легкокрилого птаха, що пролітав поруч.

Репортери, не звиклі до такої суворості, намагалися виправдатися: «Ми лише… хотіли дізнатися деталі, щоб… інформувати громадськість про ситуацію!»

«Громадськість!» — голос головного корпусу зріс, він нахилився до них, так що тіні його обличчя падали на їхні нотатники. — «Ви не маєте права вторгатися в студентське життя без дозволу! Тут, у кампусі, існують правила, і я вам їх зараз нагадаю!»

Репортери заклякли, але один із них нахабно кивнув, намагаючись проштовхнутися вперед: «Ми маємо право знати!»

Тоді розпочалася словесна перепалка: голоси перетиналися, магія випадково піднімала папери в повітря, легкі спалахи світла іноді пролітали між ними, підкреслюючи хаос.

Раптом з’явився директор кампусу, височенний і з холодним поглядом, який міг заморозити будь-який хаос одним лише кивком. Він крокнув вперед і суворо сказав: «Що тут відбувається?»

Головний корпус обернувся до нього: «Вони намагаються втрутитися в студентські справи без дозволу. Я намагався їх зупинити, але вони не слухають!»

Директор з холодною владою окинув натовп поглядом, і кожен репортер миттєво відчув, що його жарти і хитрощі тут не пройдуть. «Якщо хочете залишитися живими в цих стінах, — сказав він, — навчіться поважати правила. Хто порушує порядок, отримує наслідки.»

Конфлікт поступово вщух, репортери нервово відступали, намагаючись врятувати власні пернаті нотатники, а студенти навколо обговорювали побачене, відчуваючи і страх, і певну дозу захоплення.