Глава 25

Коли студенти почали виходити з великої зали, простір одразу наповнився голосами. Тиха напружена тиша, що панувала під час промови директора, розсипалася на десятки розмов, здогадок і припущень.

Дарлін разом із подругами повільно рухалася коридором, і з кожним кроком вони чули уривки чужих діалогів:

— Кажуть, його давно підозрювали…

— Та ні, я не вірю, він виглядав нормальним…

— А ти знаєш, скільки він брав?..

— Це просто жах…

Ліна закотила очі:

— Люди вже придумали половину історії, навіть не знаючи деталей.

— Як завжди, — тихо додала Мірана. — Але мене більше цікавить інше…

Вона зупинилася і подивилася на Дарлін:

— Хто тепер буде вести заняття?

Дарлін трохи задумалася. Це питання й справді було важливим.

— Ну, очевидно, когось поставлять замість нього, — сказала вона спокійно. — Університет не може просто залишити предмет без викладача.

— Так, але кого? — не вгамовувалася Ліна. — Це ж не якась проста дисципліна. Там потрібен хтось досвідчений.

Позаду них проходили інші студенти, і один із них голосно сказав:

— Чув, що можуть перевести когось із старших викладачів!

— А я чув, що викличуть нового, — відповів інший. — Може, навіть з іншого університету.

Дарлін мимоволі прислухалася.

— Нового?.. — тихо повторила вона.

Мірана нахилилася ближче:

— Якщо це правда, то це може бути… цікаво.

— Або проблемно, — додала Ліна. — Нові викладачі завжди або дуже строгі, або… дивні.

Дарлін ледь усміхнулася, але в її погляді промайнув ледь помітний сумнів.

— Подивимось, — сказала вона. — У будь-якому випадку, нам доведеться до цього звикнути.

Вони повільно вийшли у двір кампусу. Повітря було свіже, але навіть тут відчувалося, що щось змінилося. Студенти стояли групами, активно обговорюючи новину.

— Мені здається, — задумливо сказала Мірана, — що це все не просто так. Спочатку ті дивні речі… тепер викладач…

Дарлін на мить замовкла.

Вона не хотіла цього говорити вголос, але всередині відчувала те саме.

— Можливо, — тихо відповіла вона.

Ліна зітхнула:

— Ну, як би там не було… тепер у нас буде новий викладач. І я чомусь впевнена, що спокійно це не пройде.

Дарлін підняла погляд на будівлю університету.

Кам’яні стіни виглядали так само, як і завжди.

Студенти — теж.

Але відчуття… було зовсім іншим.

— Так, — сказала вона тихо. — Думаю, це тільки початок.

Дарлін із подругами повільно йшли довгим кам’яним коридором, де ще лунали відголоски розмов після зборів. Світло з високих вікон падало смугами на підлогу, а десь у далині чулося, як студенти все ще жваво обговорюють новину про Ксав’єра.

— Я все ще не можу повірити, що це реально сталося, — сказала Ліна, обіймаючи книги.

— Та й не тільки ти, — відповіла Мірана. — Це якось… різко.

Дарлін мовчала, але була зосереджена — ніби ловила кожен звук навколо.

І раптом…

— Я вже сказав, це моя аудиторія!

Голос пролунав різко і несподівано, змусивши дівчат зупинитися.

Вони переглянулися і обережно наблизилися до повороту коридору. Там, біля однієї з аудиторій, стояли двоє викладачів. Один із них був їм добре знайомий — він іноді вів у них заняття. А от другий…

Дарлін трохи нахилилася вперед.

Цього викладача вона бачила раніше лише здалеку. Він працював у університеті вже певний час, але ніколи не викладав у їхній групі. І зараз він виглядав… роздратованим. Навіть більше — злим.

— Ви не маєте права просто зайти і зайняти її! — різко сказав він.

Інший викладач лише знизав плечима:

— Мені її призначили. Якщо є питання — звертайтесь до адміністрації.

— Я і звернуся, — холодно відповів той. — Але це не означає, що ви можете поводитися так, ніби тут все ваше.

Його голос був стриманий, але в ньому відчувалася напруга, яка ніби тиснула на простір навколо.

Ліна тихо прошепотіла:

— Це хто взагалі…? Я його не пам’ятаю.

— Він тут працює, — відповіла Дарлін так само тихо. — Просто ніколи в нас не викладав.

Мірана нахилилася ближче:

— Він виглядає… дивно.

І справді. У його поставі було щось надто різке, занадто зібране. Ніби він постійно контролює кожен рух. Його погляд ковзнув коридором — і на мить…

Дарлін здалося, що він подивився прямо на неї.

Вона завмерла.

Це був лише короткий момент, але в ньому було щось таке… наче він не просто дивився, а оцінював.

— Ходімо звідси, — тихо сказала вона, відводячи погляд.

— Що? Чому? — не зрозуміла Ліна.

— Просто… не хочу стояти тут, — відповіла Дарлін швидше, ніж зазвичай.

Подруги ще раз кинули погляд на викладачів, які продовжували сперечатися, і рушили далі коридором.

— Дивна ситуація, — сказала Мірана.

— Дуже, — погодилася Ліна. — І цей другий… мені він не подобається.

Дарлін нічого не сказала.

Вона лише йшла вперед, але всередині знову з’явилося те саме відчуття…

Наче за нею спостерігають.

І цього разу це було вже не просто відчуття.

Вони вже відійшли досить далеко від тієї аудиторії, де сварилися викладачі. Коридор став тихішим, кроки відлунювали м’яко, і напруга, яка щойно висіла в повітрі, ніби трохи відступила.

Дівчата йшли поруч, але думки кожної ще крутилися навколо подій цього дня.

Раптом Ліна, ніби щось згадавши, повернулася до Дарлін:

— До речі… а той темно-синій птах… він більше не прилітав?

Дарлін трохи сповільнила крок. Питання було просте, але чомусь змусило її на мить задуматися.

Вона підняла погляд уперед, ніби намагаючись пригадати всі останні дні.

— Ні, — відповіла вона нарешті спокійно. — Вже кілька днів не бачила його.

— Справді? — перепитала Мірана. — Жодного разу?

— Жодного, — підтвердила Дарлін.

Вона навіть ледь усміхнулася, але ця усмішка була трохи задумливою.