Глава 21

Після закінчення чергового заняття Дарлін разом зі своїми подругами вийшла у невеликий сад кампусу, де вони часто збиралися обговорювати новини та події дня. Сонце вже низько схилилося над горизонтом, тіні дерев стелилися по кам’яних доріжках, і легкий вітерець розвіював її каштанове волосся.

— Тож, — почала Дарлін, сідаючи на лавку поруч з подругами, — я маю вам дещо розповісти.

Подруги відразу підперли щоки руками, зацікавлено нахиляючись до неї.

— Що сталося? — запитала одна з них, Ліана. — Щось нове, цікаве?

— Так, але… це трохи дивно, — Дарлін зітхнула. — Уже кілька разів до моєї кімнати прилітав магічний птах.

Подруги відразу почали переглядати одна одну в здивуванні.

— Птах? — перша запитала Інна. — Розкажи, як він виглядав?

Дарлін нахилилася трохи вперед, намагаючись передати точну картину:

— Він темно-синій, з блискучим оперенням, — почала вона. — Маленький, але величезно спритний, завжди з пергаментом у клюві. І він з’являється дуже несподівано, тихо, ніби його не помічає ніхто інший.

— Темно-синій? — повторила Ліана. — Це як колір нічного неба, коли тільки з’являються перші зірки?

— Саме так, — підтвердила Дарлін. — І він не просто прилітає, а завжди залишає лист або маленьке послання, і відразу відлітає. І мені здається… що це не просто випадковість.

Інна нахилилася ближче, трохи стривожено:

— Тобі здається, що це стеження?

Дарлін кивнула:

— Так, саме так. Спершу я думала, що надумала, але тепер це повторюється вже кілька разів. І мені здається, що за мною хтось спеціально стежить.

Подруги мовчки обмінялися тривожними поглядами. Ліана обережно поцікавилася:

— І ти думаєш, що це можуть бути твої батьки?

— Можливо… — Дарлін витерла волосся з лиця. — Але я поки не можу бути впевненою. І все одно, це змушує мене бути обережнішою.

Вони ще трохи посиділи, обговорюючи, як Дарлін може слідкувати за птахом і зрозуміти, хто його відправляє, але нічне небо вже опускалося над садом, і пора було повертатися на наступні заняття. Дарлін відчула, що тепер її день став набагато більш напруженим — навіть серед знайомих стін університету магії.

Подруги Дарлін трохи обережно переглянулися, а потім Ліана схопилася і сказала:

— Слухай, Дарлін, а може, наступного разу ти просто візьмеш і спробуєш його зловити? Можливо, тоді ми зрозуміємо, хто його відправляє.

Інна підхопила ідею з іншою сторони:

— Або прослідкувати за ним! Якщо птах прилітає до твоєї кімнати, він обов’язково повертається до когось, хто його хазяїн. Ми можемо дізнатися, хто це, і тоді зрозуміємо, хто за тобою стежить.

Дарлін спершу трохи насупилася, розмірковуючи. Її пальці неусвідомлено гралися з кінцями її косичок, а очі пробігли по саду, де ще світилися останні промені вечірнього сонця.

— Знаєте, — нарешті сказала вона, — це в принципі непогані ідеї. Треба над цим подумати… Можливо, ми знайдемо спосіб безпечно прослідкувати за пташкою або якось підманити її, щоб з’ясувати, хто стоїть за всім цим.Ліанна трохи нахилилася до неї:

— Слухай… а ти не думала, що це все-таки можуть бути твої батьки?

Дарлін одразу підняла погляд:

— Ні.

— Чому так категорично? — спокійно запитала Інна.

Дарлін зітхнула:

— Тому що вони пообіцяли.

Подруги переглянулися.

— І що? — обережно сказала Ліанна.

Дарлін насупилася:

— В сенсі “і що”?

Інна ледь усміхнулася:

— Ну… це ж батьки.

Дарлін кілька секунд просто дивилася на них, ніби не могла повірити, що вони це серйозно.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно, — кивнула Ліанна. — Вони можуть пообіцяти… і паралельно все одно контролювати. Просто… трохи менш очевидно.

— Особливо такі, як твої, — додала Інна.

Дарлін похитала головою, але вже не так впевнено:

— Ні… Вони б не стали…

Вона замовкла.

В голові раптом промайнули сцени:

— їхня тривога

— їхні слова про небезпеку

— те, як вони не хотіли її відпускати

І як швидко погодилися…

— …або стали б? — тихо сказала Ліанна, уважно дивлячись на неї.

Дарлін стиснула губи.

— Це вже не просто “охорона”, — пробурмотіла вона. — Птахи, ласка… це занадто.

— От саме, — кивнула Інна. — Це виглядає як система.

— І якщо це вони… — додала Ліанна, — то вони явно не збиралися припиняти.

— Слухай… ми ж прекрасно все розуміємо.

Дарлін підняла на неї погляд.

— Ти з якої родини. Хто твої батьки. Це не щось нове для нас, — продовжила вона спокійно.

Інна кивнула:

— Так. І те, що за тобою можуть слідкувати — це, в принципі, не дивно.

Дарлін злегка насупилася, але нічого не заперечила.

— Але… — Ліанна трохи нахилилася ближче, — зараз це вже не “іноді”.

Пауза.

— Це занадто часто, — додала Інна. — Птах. Ласка. Ті постаті, про які ти говорила.

Дарлін мовчала.

— Раніше ж такого не було, правда? — тихіше спитала Ліанна.

Дарлін повільно похитала головою:

— Ні…

Вона задумалася.

— Раніше… іноді щось було, — сказала вона. — Ну, відчуття, що за мною слідкують. Або якісь дивні моменти. Але це було рідко. А зараз наче, щось змінилося.

Дарлін, Інна та Ліанна йшли стежками кампусу, обережно ступаючи по вологій від ранкової роси траві. Сонце ще тільки піднімалося над озером, і його промені переливалися у воді, створюючи маленькі сяючі доріжки. В повітрі відчувався запах квітів і трохи свіжості ранку — все це створювало ідеальне тло для їхньої розмови.

— Отже, — почала Дарлін, — ми домовились, що наступного разу ми не чекатимемо, поки він сам прилетить. Ми маємо придумати щось, щоб знати, коли з’явиться його хазяїн.

— Так, — кивнула Інна. — Можливо, можна залишити якусь приманку. Щось, що він не зможе оминути.

— Але обережно, — додала Ліанна. — Якщо птах помітить нас і віднесе сигнал хазяїну, нам треба бути готовими до того, що він теж може зреагувати.