Глава 18

Дарлін разом із подругами повільно рухалися до наступного корпусу.

Навколо знову було людно: студенти поспішали на заняття, хтось сміявся, хтось переглядав записи просто на ходу.

— У нас зараз теорія, так? — запитала одна з подруг.

— Так… на жаль, — зітхнула Ліанна. — Я ще після попередньої не відійшла.

Дарлін вже хотіла щось відповісти, як раптом її увагу щось зачепило. Вона зупинилася.

— Дивись, — тихо сказала одна з подруг, трохи нахиляючись до неї. — Бачиш?

Дарлін перевела погляд у той бік. Недалеко, біля кам’яної колони, стояла невелика група студентів.

А перед ними — викладач. Він говорив щось спокійно, без зайвих рухів, але всі навколо слухали.

— Хто це? — тихо запитала Дарлін.

— Ти серйозно не знаєш? — здивувалася Ліанна. — Він тут вже десь два роки працює.

— Я його бачила… — додала інша, — але в нас він ніколи не вів.

Дарлін не відповіла. Вона дивилася. Викладач стояв трохи боком, тому його обличчя було видно не повністю. Темне волосся, стриманий вигляд, рухи точні, без жодної метушні.

Він щось пояснював, і навіть на відстані було видно — він не підвищував голос, але його слухали.

— Кажуть, він строгий, — тихо продовжила Ліанна. — І трохи… дивний.

— В якому сенсі?

— Не знаю. Просто… не всі його люблять.

Дарлін не відводила погляду. Було щось у тому, як він стояв.

Як дивився на студентів. Ніби він бачив більше, ніж говорив.

Раптом він зупинився посеред фрази. І ледь помітно повернув голову.

Дарлін відчула це ще до того, як це стало очевидно. Його погляд ковзнув по натовпу…

і на секунду зупинився саме на ній. Час ніби трохи сповільнився.

Вона не відвела очей. І він — теж. Це тривало всього мить.

Потім він так само спокійно відвернувся і продовжив говорити зі своїми студентами, ніби нічого не сталося.

— Ти бачила? — тихо прошепотіла одна з подруг.

— Що? — не одразу відповіла Дарлін.

— Він на нас подивився.

— На нас? — тихо перепитала Дарлін.

— Ну… може й не тільки, — знизала плечима Ліанна.

Дарлін ще кілька секунд дивилася в той бік. І знову відчула це.Те саме відчуття.

Ніби за нею спостерігають.Тільки тепер воно було чіткіше.Не просто відчуття. А наче факт.

— Ходімо, — сказала вона раптом.

— Що?

— Запізнимося.

Вона розвернулася і пішла далі. Подруги переглянулися і пішли за нею.

— Дивна ти сьогодні, — тихо сказала Ліанна.

— Можливо, — коротко відповіла Дарлін.

Але всередині вона вже знала. Це не просто випадковий погляд. І не просто цікавість.

Коли заняття закінчилося, викладач коротко продиктував домашнє завдання і закрив книгу.

— На наступне заняття підготуєте практичну частину. Без цього — не допускаю до роботи, — сказав він спокійно.

У класі одразу піднявся шум.

— Знову практика…

— Я навіть минуле не доробив…

— Та це нереально…

Дарлін зітхнула ледь помітно і почала складати речі.

— Ну все, — сказала Ліанна, — ми офіційно вільні.

— Ненадовго, — додала інша.

Вони вже збиралися виходити, коли до них підійшли кілька одногрупників.

— Дарлін, — почувся знайомий голос.

Вона підняла голову.

— О, нарешті ми тебе зловили, — сказав хлопець із їхньої групи, усміхаючись. — Як ти взагалі?

— В сенсі? — трохи здивувалася вона.

— Ну… — він знизав плечима, — ти ж тепер тут живеш. Не просто приїжджаєш.

— А, це, — Дарлін ледь усміхнулася. — Нормально. Навіть краще, ніж я думала.

— Серйозно? — втрутилася одна з дівчат. — Тобто тобі не дивно?

— Спочатку трохи було, — відповіла Дарлін. — Але зараз вже нормально.

— І як кімната? — запитав інший.

— З видом на озеро, — коротко сказала вона.

— Та ну… — протягнув він. — Тобі одразу таку дали?

— Мені пощастило, — знизала плечима Дарлін.

— «Пощастило», — тихо повторила дівчина поруч, але без злості — більше з цікавістю.

— А як тобі взагалі жити тут? — запитала ще одна. — Типу… без постійного контролю?

Дарлін на секунду задумалася.

— Спокійніше, — сказала вона чесно. — І… більше свободи.

— О, це звучить добре, — усміхнувся хтось.

— А батьки не переживають? — запитали одразу.

Дарлін ледь усміхнулася.

— Переживають. Але вже погодилися.

— Я б теж переживав, — сказав хлопець. — Тут іноді таке відбувається…

— Не починай, — перебила його Ліанна. — Не лякай її в перший день.

— Та я не лякаю, — підняв руки той. — Просто кажу.

Дарлін тихо засміялася.

— Я не з лякливих.

— Це ми вже зрозуміли, — кивнула одна з подруг.

На секунду всі замовкли, але ця тиша була вже не напруженою — скоріше легкою, нормальною.

— Ну що, — сказав хтось, — якщо що — заходь до нас ввечері. Ми зазвичай сидимо в спільній кімнаті.

— Так, там завжди щось відбувається, — додала інша.

Дарлін кивнула.

— Добре, зайду.

— Все, тоді до вечора, — махнув рукою хлопець.

Вони почали розходитися.

— Ну, — тихо сказала Ліанна, коли вони залишилися трохи осторонь, — тебе прийняли.

— Я і так тут два роки, — відповіла Дарлін.

— Жити — це інше, — сказала подруга.

Дарлін на секунду задумалася.

Вона подивилася навколо: студенти, рух, розмови, життя.

— Так… — тихо сказала вона. — Інше.

І, дивлячись на все це, вона вперше по-справжньому відчула:

вона вже не просто частина цього місця. Вона тут живе.