Глава 17

Вони вже відійшли від саду і поверталися до навчального корпусу, коли Дарлін раптом трохи сповільнила крок.

— Ти чого? — одразу помітила Ліанна.

— Нічого… — тихо відповіла Дарлін, але не зовсім впевнено.

Вона озирнулася.

Все було як завжди: студенти ходили доріжками, хтось сидів на траві, хтось сміявся, обговорюючи щось своє.

Нічого підозрілого. Але відчуття… не зникало.

Ніби на неї дивляться. Довше, ніж треба. Уважніше, ніж просто випадковий погляд.

Дарлін злегка насупилася.

— Ти точно ок? — запитала інша подруга.

— Просто… — вона зробила паузу, підбираючи слова, — у вас тут немає такого відчуття… ніби за вами іноді спостерігають?

Подруги переглянулися.

— Емм… — Ліанна нахилила голову. — В якому сенсі?

— Ну… — Дарлін ще раз кинула погляд назад, — ніби хтось дивиться. Але ти не бачиш хто.

— Це кампус, — знизала плечима одна з них. — Тут всі на всіх дивляться. Особливо якщо хтось новий або… цікавіший за інших.

— Ти зараз про неї? — усміхнулася Ліанна.

— А про кого ще, — тихо засміялася та.

Дарлін теж ледь усміхнулася, але відчуття не зникло.

Вони вже майже підійшли до корпусу, коли вона знову на секунду зупинилася.

Цього разу — різкіше.

— Дарлін?

Вона повільно повернула голову вбік.

На другому поверсі сусіднього корпусу було відкрите вікно.

Але чомусь саме звідти… Вона відчула це найсильніше. Холодок пройшовся по спині.

— Та що з тобою? — вже серйозніше запитала Ліанна.

Дарлін відвела погляд.

— Нічого. Забудь.

— Точно?

— Так. Просто… здалося.

Вона рушила далі, змушуючи себе не озиратися.

Але всередині вже з’явилося чітке відчуття: Це не випадковість.

Хтось справді спостерігає. І робить це не вперше.