Глава 13

Вечір у кампусі спускався тихо, золотаве сонце сідало за озеро, відбиваючись у воді тонкими блискучими смужками. Дарлін сиділа на краю свого ліжка, розклавши перед собою невеличкий магічний зошит із планами на завтра, коли до кімнати зайшли її подруги.

— Дарлін, — перша підсіла поруч, — ми подумали, що завтра можна піти разом на ранкове заняття. Було б легше і цікавіше разом.

— Так, гарна ідея, — погодилася Дарлін, піднімаючи погляд.

— Тоді домовимося, — додала Ліанна, — зустрічаємося о восьмій на сходах перед нашим корпусом?

— О восьмій, — підтвердила Дарлін. — Добре. І нікого зайвого не брати, щоб не розпускали чутки.

— Домовлено, — сказала одна з подруг і трохи смішкувала, — ми будемо точні як магічні годинники!

Дарлін усміхнулася і відчула, як її серце трохи заспокоїлося. Навіть маленькі домовленості з друзями робили новий дім теплішим і безпечнішим.

— Тоді до завтра, — сказала Дарлін, підводячись. — Я лягаю раніше, щоб добре виспатися і бути готовою.

Подруги кивнули і попрощалися. Дарлін залишилася на ліжку, дивлячись у вікно на вечірнє озеро. Тиша, легкий вітер, який колихав листя, і відблиски місяця, що повільно з’являвся на небі, створювали відчуття спокою і впевненості.

— Завтра почнеться нове життя, — прошепотіла вона сама собі, — і я готова до цього.

Вона закинула магічний зошит на стіл, підвела завісу так, щоб легкий місячний світ залив кімнату, і відчула, як її очі поволі закриваються. 

Дарлін тільки вклалася на ліжко, ще відчуваючи легке хвилювання від вечора і передчуття завтрашнього ранку, як почулося тихе дзвінке цвірінькання біля вікна. Вона підвела голову і побачила маленьку пташку, яка сяяла в місячному світлі, тримаючи в дзьобі маленький згорток паперу.

— Ти вже тут? — тихо прошепотіла Дарлін, простягаючи руку.

Пташка приземлилася на подушку, делікатно притулилася до її щоки, немов обережно цілувала. Дарлін відчула тепло й ніжність у цьому маленькому дотику і майже посміхнулася від несподіванки. Пташка легенько відлетіла, залишивши Дарлін із невеликим, пухнастим відлунням дотику на щічці.

Вона взяла лист із дзьоба пташки і розгорнула його. Чистий, акуратно написаний почерк, знайомий з дитинства, одразу впізнала. Дарлін прочитала:

"Наша люба Дарлін, ми дуже пишаємося тобою. Це маленький поцілунок для тебе від нас. Бережи себе і пам’ятай: ми завжди поряд, хоч і далеко. Любимо тебе, мама і тато."

Дарлін затрималася на словах, відчуваючи тепло, що розліталося всередині. Вона обережно притиснула лист до грудей, закривши очі на мить. Поцілунок пташки, маленький знак батьківської любові, зробив вечір ще чарівнішим і спокійнішим.

— Дякую… — прошепотіла Дарлін сама собі, відчуваючи, що навіть на відстані її сім’я передала частинку свого серця. — Я все зроблю добре.

Вона ще раз поглянула на місячне озеро за вікном, де відбивалися перші зірки, і відчула, що цей день, цей вечір, став символом нового початку: тепер її життя тут, у кампусі магії, і любов батьків буде з нею завжди, навіть на відстані.