Глава 12

Дарлін йшла алеєю кампусу, насолоджуючись навколишньою красою, коли серед дерев і квітів помітила знайомі обличчя.

Її подруги, що вже прогулювалися між будівлями університету, раптом озирнулися — і їхні очі широко розкрилися від несподіванки.

— Дарлін! — закричала одна з них, майже не вірячи.

— Ти справді тут? — додала інша, схопивши її за руки, немов боячись, що це лише сон.

Дарлін усміхнулася, відчуваючи, як серце трохи прискорює ритм від радості.

— Так, тепер я тут, — сказала вона. — Нарешті!

Подруги обіймали її, стрибали навколо, сміялися й раділи, немов цей день був маленьким святом.

— Я навіть не уявляла, що побачу тебе тут так швидко! — вигукнула одна.

— Це зовсім незвично, — додала інша, — ти завжди жила далеко, і от тепер ми всі разом!

Дарлін кивнула, дивлячись на них із теплотою в очах.

— Так, тепер буде цікаво, — сказала вона. — Ми разом будемо проходити багато різних ситуацій. Навчання, магія, пригоди… можливо, навіть трохи проблем, але я впевнена, що разом буде легше.

Подруги захоплено гомоніли, обмінюючись жартами і планами, ніби намагалися уявити, як буде виглядати їхнє життя з Дарлін поруч.

— Ми будемо поруч у всьому! — сказала одна з них, стиснувши кулаки в передчутті. — Тепер нічого не зміниться, навіть якщо ти з Люнддорфів і всі думають, що ти особлива.

Дарлін посміхнулася ширше.

— І так, — сказала вона, — я тут, щоб жити своїм життям, а не ховатися. І разом із вами це буде зовсім інша історія.

Вони ще трохи сміялися, обговорюючи свої плани на день і магічні заняття, а кампус навколо них здавався теплішим, більш живим і доброзичливим, немов сам простір вітав її в новому житті.

Дарлін і її подруги йшли вузькими кам’яними стежками кампусу, оглядаючи навколо. Кожен крок відкривав нові деталі: скульптури магічних істот, які здавалося, що дихають і рухаються, якщо придивитися уважно, лавки, що самі підлаштовувалися під тих, хто на них сів, і ліхтарі, які тихо світлилися навіть вдень, мовби готувалися до вечора.

— Дивіться! — захоплено вигукнула одна з подруг, показуючи на фонтан, де вода злегка піднімалася в повітря і формувала різнокольорові фігури. — Як круто!

Дарлін підійшла ближче і нахилилася, щоб роздивитися. Вода іскрилася, переливаючись усіма відтінками синього та зеленого. Легкий вітер колихав листя дерев, і здавалось, що вони шепочуть свої власні таємниці.

— Це неймовірно, — сказала Дарлін, зупинившись на мить. — Я вже забула, як сильно відрізняється кампус від мого дому… тут так живо, так світло, і все ніби сповнене енергії.

Подруги кивали, посміхаючись. Вони показували їй місця, де зазвичай студенти тренуються, де сидять на перервах і обговорюють уроки, і навіть маленькі затишні куточки для роздумів.

— А ось тут ми зазвичай практикуємо закляття, — сказала одна, ведучи Дарлін через невеликий садок. — Тут безпечніше, ніж на головних дворах, бо вода з фонтану може підхоплювати дрібні помилки.

Дарлін уважно дивилася навколо, помічаючи, як студенти різного віку ходять по кам’яних доріжках, обмінюються книгами й сувоями, декотрі летять на магічних платформах чи дрібних літаючих створіннях, що допомагають їм переносити речі.

— Тобі сподобається, — тихо сказала її найкраща подруга, — тут завжди можна знайти, що робити. Хтось тренується, хтось читає, а хтось просто спостерігає. Кожен день трохи інший, але завжди цікаво.

Дарлін посміхнулася, відчуваючи хвилювання змішане з захопленням.

— Я відчуваю, що тут починається щось нове. Щось, що належить тільки мені. І з вами поруч, — кивнула вона подругам, — це буде зовсім інше життя.

Вони пройшли ще кілька кроків, дійшли до невеликого озера, де вода відбивала блакитне небо й золотаве сонце, що вже поволі хилось до заходу. Навколо дзвеніли легкі голоси студентів, сміх і тихі закляття, що тренувалися тут. Дарлін зупинилася, вдихнула свіжого повітря і відчула, що її серце сповнюється передчуттям цікавих перипетій.