Глава 9

Перші промені сонця повільно просочувалися крізь важкі штори кімнати Дарлін.

Вони ледь торкалися підлоги, малюючи довгі золотаво-сріблясті смуги серед відтінків темно-синього ранку.

Дарлін повільно прокинулася. Вона лежала ще хвилину, слухаючи тишу.

Тільки легкий шум від тролів, які вже закінчували пакувати речі, прорізав повітря.

Її кімната тепер виглядала трохи іншою — частина полиць була порожня, книги акуратно складені в коробки, речі загорнуті в тканини.

Деякі дрібні предмети, улюблені речі Дарлін, вона мала взяти сама — ті, що завжди будуть поруч із нею: маленький амулет на ланцюжку, записник із малюнками, пара магічних перснів, які вона носила з дитинства.

Вона обережно зібрала їх у невелику сумку і ще раз пройшлася кімнатою поглядом.

Це був її останній погляд на кімнату, що колись була її всім світом.

Дарлін вийшла з кімнати. Коридор зустрів її спокійним світлом ранку і тихими кроками слуг, які вже чекали на неї.

У великій залі на неї чекали батьки. Мати стояла біля вікна, руки злегка схрещені, обличчя ще трохи сонне, але напружене.

Батько стояв поруч, спиною до світла, обличчя серйозне, але лагідне.

— Добрий ранок, донечко, — промовила мати, намагаючись посміхнутися.

— Ти готова? — додав батько, трохи нахилившись, щоб ближче роздивитися її обличчя.

Дарлін кивнула, впевнено.

— Так, все буде добре, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Мати підходить трохи ближче, хвилювання проступає у кожному русі.

— Я… лише хочу, щоб ти була обережною, — тихо сказала вона. — Там… не все так просто, як у нас.

— Я знаю, мама, — Дарлін трохи посміхнулася. — Я не дитина.

Батько додав спокійним тоном:

— Ми домовилися з директором і кількома викладачами. Вони будуть пильнувати тебе. Тобі нічого боятися.

— Але ми все одно хвилюємося, — прошепотіла мати.

Дарлін зітхнула, кивнула.

— Я розумію. І саме тому хочу, щоб зі мною було небагато слуг. Тоді ніхто не здогадається, що я під охороною. І не виникнуть дивні чутки.

Батько трохи похитав головою, але погодився.

— Добре. Тільки найнеобхідніше.

Мати підійшла ближче.

Обняла її міцно, так, як робила це з самого дитинства.

— Я люблю тебе, доню. Пам’ятай, що навіть коли далеко — ми поруч.

— Я теж вас люблю, мама, — тихо сказала Дарлін.

Батько обійняв її з іншого боку.

— Пам’ятай, свобода має свою ціну. Але я вірю, що ти зробиш все правильно.

Дарлін ще раз глибоко вдихнула, відчуваючи тепло їхніх рук.

І вже потім відпустила їх, роблячи крок до слуг, які чекали на неї з невеликими, акуратно складеними сумками.

Вони йшли коридором, Дарлін попереду, слуги — позаду, мовчки.

Вона відчувала легкий присмак суму, але і водночас відчуття рішучості.

Вона вже не могла повернутися назад. І не хотіла. Балкон світлого ранку лишався позаду, як минуле, а попереду відкривалося нове життя, наповнене магією, друзями і небезпекою.

Дарлін крокувала вперед, залишаючи свій величезний маєток позаду.

Літаюча карета стояла на галявині перед головним входом. Вона була витончена, зроблена з місячного срібла та темного дерева, з різьбленими візерунками, що світлилися легким магічним сяйвом.

Тролі і двоє старших слуг допомагали Дарлін завантажити речі.

Її маленька сумка з особистими речами вже була приготована, а більші пакунки обережно розташовані у кареті.

Дарлін на мить подивилася на них — вони тихо обмінювалися поглядами, розуміючи, що це не просто поїздка, а початок нового етапу в житті їхньої господині.

— Готова? — запитав старший слуга, уважно дивлячись на неї.

Дарлін кивнула. — Так. Все буде добре.

Вона сіла на м’яке сидіння карети, відчуваючи, як легкий вітер торкається волосся.

Тролі закрили двері, і карета піднялася над землею.

Вона злегка хиталася, неначе відчуваючи магію, що підтримувала її в повітрі.

З вікон карети відкривався вид на сади маєтку.

Сади вже позаду, але Дарлін ще ловила поглядом знайомі дерева, фонтани, довгі доріжки.

Вона знала: скоро все це залишиться лише спогадами.

— Куди ми летимо першим маршрутом? — тихо запитала вона троля, який сидів поруч.

— Прямо до центрального порталу університету, — відповів він спокійно. — Тобі не доведеться турбуватися про дорогу.

Дарлін кивнула, дивлячись на хмари, що пропливали назустріч кареті.

Її думки металися: майбутні уроки, нові друзі, правила, про які вона ще не знала, і постійний присутній тінь її родини — вороги її батьків.

Вітер ніс запахи лісу і річки, які минули по дорозі, змішуючись із магічним світлом, що оточувало карету.

Карета повільно набирала висоту, і Дарлін відчула легке хвилювання, що з кожним кроком посилювалося.

Нарешті, після тривалого польоту над горами та лісами, перед нею відкрився величезний університет.

Скелі, що оточували його, сяяли сріблястим відблиском, башти з кришталю відбивали сонячне світло, а між ними простягався великий внутрішній двір із магічними садками і фонтанами, що світлилися від заклинань.

Карета м’яко опустилася біля головного входу.  Дарлін видихнула.

Вона вже бачила велич цього місця у книгах і описах, але реальність перевершувала уявлення.

Слуги допомогли їй вийти, обережно несучи речі. Дарлін йшла попереду, відчуваючи дивне поєднання страху, захоплення і свободи.

Магія тут була у всьому: у повітрі, у каменях, у світлі, що переливалося по дахах, у шепоті садів, що ніби самі розмовляли між собою.

Вона зробила перший крок на подвір’я університету і зрозуміла: тепер її життя зміниться назавжди.