Глава 8

Ніч у маєтку Люнддорфів завжди була тихою.

Не такою, як у звичайних домах. Тут тиша була глибшою.

Наче сама будівля вміла її зберігати. Світло в більшості залів уже згасло. Лише в одній із віддалених кімнат ще горіли свічки.

М’яке, тремтливе світло ковзало по стінах, залишаючи довгі тіні.

Мати Дарлін стояла біля вікна. Вона не рухалась.

Лише дивилась у темряву, де вже нічого не можна було розгледіти.

— Вона ще не спить? — тихо запитала вона.

— Спить, — відповів батько, який стояв трохи позаду. — Я перевірив.

Кілька секунд тиші.

— Вона здається спокійною, — додав він.

— Вона завжди здається спокійною, — тихо сказала мати.

Її голос був напруженим.

— Але це не означає, що вона не боїться.

Батько повільно підійшов ближче.

— Вона не дитина, — сказав він.

— Для мене — так, — одразу відповіла вона.

І вперше повернулась до нього. В її очах було більше, ніж просто хвилювання.

— Ми відпускаємо її туди, де вона… без нашого контролю.

— Не без контролю, — спокійно заперечив він. — Під наглядом.

Він зробив паузу.

— Я мав зустріч з директором.

Мати уважно подивилась на нього.

— І?

— Вони знають, хто вона, — сказав він. — І розуміють, що це означає.

Його голос був рівним.

Але надто чітким.

— Я також поговорив з кількома викладачами. Тими, кому можна довіряти.

— І ти впевнений у них? — тихо запитала вона.

— Достатньо, — відповів він.

Мати відвела погляд.

— Цього недостатньо для мене, — прошепотіла вона.

Він не заперечив одразу.

— Ми не можемо тримати її тут вічно, — сказав він після паузи. — Ти це знаєш.

— Я знаю, — тихо відповіла вона. — Але це не робить це легшим.

Свічки ледь затремтіли. Тиша знову повернулась між ними.

— Вона сильна, — сказав він.

— Вона вперта, — поправила мати.

І ледь усміхнулась.

— Це теж допоможе їй вижити.

Він подивився у бік дверей. Наче міг побачити крізь стіни.

— За нею будуть стежити, — додав він. — Постійно.

— Я не хочу, щоб за нею просто стежили, — тихо сказала вона. — Я хочу, щоб вона була в безпеці.

Він нічого не відповів одразу. Лише підійшов ближче.

— Ми зробили все, що могли, — сказав він тихіше. — Тепер… це її шлях.

Мати заплющила очі на секунду. Ніби намагалась прийняти це.

— Сподіваюсь, ми не помилилися, — прошепотіла вона.

Він подивився на неї.

— Ми не маємо права помилятися.

Ці слова прозвучали твердо. Але після них тиша стала ще глибшою.

Бо навіть вони не звучали як повна впевненість.