Глава 7

Після розмови Дарлін не одразу пішла. Вона ще кілька секунд стояла в залі, ніби даючи словам осісти.

А потім мовчки розвернулася і вийшла. Коридори були тихими.

Занадто тихими після розмови, яка ще відлунювала в голові.

Її кроки звучали чітко, рівно — так само, як і завжди.

Але всередині щось вже змінилося. Вона знала це. Кімната знаходилась у віддаленій частині маєтку.

Не тому, що її ховали. А тому, що це було… безпечніше.

Двері відчинилися ще до того, як вона торкнулася ручки. Всередині було так само, як і завжди.

Велике вікно, важкі штори, світлі стіни, акуратно розставлені книги, речі, які ніколи не лежали не на своєму місці. Жодного хаосу. Жодної випадковості.

Все виглядало так, ніби ця кімната ніколи не змінювалась. Ніби час тут… стояв.

Дарлін зробила кілька кроків всередину. І зупинилася.

Наче дивилась не просто на кімнату. А на частину свого життя.

Позаду тихо відчинилися двері. Вона навіть не обернулась. Вона знала, хто це.

— Леді Дарлін, — пролунав тихий голос.

Кілька невеликих постатей обережно зайшли до кімнати тролі-служники.

Невисокі, з трохи грубими рисами обличчя, але з точними, обережними рухами. Вони працювали швидко і майже беззвучно — настільки, що іноді їх присутність відчувалась більше, ніж чулася.

— Ми почали підготовку, — сказав один із них, трохи схилившись.

Дарлін кивнула.

— Добре.

Вони одразу розійшлися по кімнаті. Без зайвих слів.

Один відкрив велику скриню, інший почав акуратно складати одяг, ще один — знімати книги з полиць, перевіряючи їх стан перед тим, як запакувати. Кожен рух був відпрацьований. Наче вони робили це вже багато разів. Дарлін повільно пройшлася кімнатою.

Провела пальцями по поверхні столу. Зупинилася біля полиць. Ці книги вона знала майже напам’ять.

Ці стіни бачили її ще дитиною. Тут вона вчилась. Тут вперше зрозуміла, що не хоче жити так завжди.

— Леді, чи це також потрібно взяти? — тихо запитав один із тролів, тримаючи в руках невеликий предмет.

Дарлін повернулася. На секунду задумалась.

— Так, — сказала вона.

І він одразу обережно загорнув його в тканину. Вона знову подивилась навколо.

Кімната поступово змінювалась. Речей ставало менше.

Порожніх місць — більше. І вперше вона виглядала не ідеальною.

А… залишеною. Дарлін повільно підійшла до вікна.

За ним було темно.

Маєток здавався ще більшим у цій тиші. І ще більш далеким.

Вона вдихнула глибше. Це місце було її домом.

Але ніколи не було її свободою.

— Леді, ми завершимо до ранку, — сказав один із тролів.

Вона кивнула.

— Добре.

Ще раз оглянула кімнату. Ніби намагаючись запам’ятати.

Хоча знала — пам’ятати їй доведеться не це, а відчуття.

Вона повернулась до дверей. І перед тим як вийти, на мить затрималась.

Кімната вже не виглядала так, як раніше. І завтра вона стане ще більш чужою. Дарлін тихо зачинила двері