Глава 6

Двері маєтку відчинилися ще до того, як Дарлін підійшла. Тепле світло впало на сходи, але не зігріло їх.

Щойно вона переступила поріг, як до неї швидко наблизилися двоє слуг — у стриманому темному одязі, з ідеально рівною поставою.

— Леді Дарлін, — один із них ледь схилив голову. — Ви повернулися.

— Як завжди, — спокійно відповіла вона, знімаючи рукавички.

Другий зробив крок ближче, уважно оглянувши її.

— Чи все пройшло добре? Нічого підозрілого?

Дарлін ледь закотила очі.

— Я просто була на заняттях.

— Ми зобов’язані запитати, — стримано відповів перший.

— І я зобов’язана відповідати, що все нормально, — сухо сказала вона.

Ледь помітна пауза.

— Як минув день, леді? — вже м’якше запитав другий.

Дарлін на секунду задумалась.

— Звичайно, — відповіла вона. — Нічого нового. Заняття, практики… ті ж самі люди.

— Це добре, — кивнув слуга. — Стабільність — це безпека.

Дарлін ледь усміхнулась.

— Не завжди.

Вони переглянулись, але нічого не сказали.

— Ми проведемо вас до зали, — додав перший.

Дарлін зупинилась і подивилась на них.

— Я живу тут з дитинства, — спокійно сказала вона. — Я знаю, де знаходяться мої батьки.

— Звісно, леді, — одразу відповів він, трохи схиливши голову. — Це лише… формальність.

— Тоді залишимо її, — коротко сказала Дарлін і рушила далі.

Її кроки відлунювали в довгому коридорі.

Двері до великої зали були відчинені. Всередині було світло. Її батьки вже були там.

Мати стояла біля вікна, напружено стискаючи руки. Батько сидів у кріслі, але одразу піднявся, щойно побачив її.

— Дарлін, — його голос був стриманим, але теплішим, ніж зазвичай.

— Ти повернулась, — мати зробила крок до неї. — Все добре?

— Так, — відповіла Дарлін. — Як завжди.

Мати уважно подивилась на неї, ніби шукала щось у її обличчі.

— Ти впевнена?

— Я не мала причин сумніватися, — трохи різкіше відповіла Дарлін.

Батько втрутився:

— Як дорога?

— Спокійно.

Він кивнув.

— Добре.

Кілька секунд мовчання.

Мати зітхнула, ніби нарешті наважилась сказати те, що її турбувало.

— Дарлін… — почала вона обережно. — Ми ще можемо переглянути це рішення.

Дарлін одразу напружилась.

— Ні.

— Послухай—

— Я вже достатньо слухала, — перебила вона. — Все життя.

У залі стало тихіше.

— Це небезпечно, — тихо сказала мати. — Ти знаєш це.

— Я знаю, — відповіла Дарлін. — Але я не збираюся ховатися.

Вона зробила крок вперед.

— Я з родини Люнддорфів.

Ці слова прозвучали твердо. Без сумніву. Батько уважно подивився на неї.

І повільно кивнув.

— Саме тому, — сказав він, — ти повинна бути обережною.

Дарлін мовчала.

— Свобода, яку ми тобі даємо, — продовжив він, — це не відсутність небезпеки.

Його голос став жорсткішим.

— Це можливість зіткнутися з нею.

Мати відвела погляд.

— І вона має ціну, — додав він.

Кілька секунд тиші.

Дарлін витримала його погляд.

— Я готова.

Батько не відповів одразу.

Наче оцінював.

— Ти впевнена? — запитав він.

— Так.

Ще одна пауза.

Потім він кивнув.

— Тоді підготуйся.

Дарлін трохи розслабилась.

— Завтра зранку, — продовжив він, — твої речі зберуть. Тебе відправлять до університету.

Мати тихо вдихнула.

— Ти будеш під захистом, — додав він. — Але не настільки, як тут.

— Мені цього достатньо, — відповіла Дарлін.

Мати підійшла ближче.

— Просто будь обережною, — тихо сказала вона.

Дарлін нічого не відповіла. Але вперше за розмову її погляд трохи пом’якшав.