Глава 5

Розмова в саду закінчилась легше, ніж вона очікувала. Навіть… тепліше.

Дарлін ще якийсь час залишалась із ними, слухаючи їхні плани, жарти, перебивання одне одного. Вона не поспішала.

Ніби хотіла трохи довше затриматися в цьому відчутті. Але воно, як завжди, не могло тривати вічно.

Коли сонце почало повільно хилитися донизу, вона піднялась.

— Ти вже йдеш? — Еліс одразу скривилась.

— Мені потрібно, — коротко відповіла Дарлін.

Вони не заперечували бо вже звикли.

Дарлін вийшла за межі території саду, пройшла ще трохи вперед — туди, де простір відкривався і не було зайвих очей.

Вона зупинилась і просто чекала.

Спочатку нічого не було. Тільки вітер і тихий шелест трави.

А потім повітря перед нею ледь помітно здригнулося.

Ніби простір сам по собі розступився.

І з нього повільно з’явилась карета.

Темна, витончена, із тонкими срібними візерунками, що ледь вловимо світилися. Вона не торкалась землі — зависала на кілька сантиметрів над нею.

Без кучера. Без звуку коліс.

Дарлін підійшла ближче, відчинила дверцята і сіла всередину.

Карета рушила одразу. Без ривка.

Світ за вікном почав розмиватися, ніби реальність втрачала чіткість.

Вона не дивилась назовні. Вона знала цей шлях.

Карета зупинилася так само тихо, як і рушила.

Дверцята відчинилися самі. Дарлін вийшла.

І перед нею, як завжди, постав її дім.

Маєток Люнддорфів. Він не просто був великим.

Він був… надто великим.

Високі башти здіймалися вгору, врізаючись у небо, темний камінь стін здавався майже чорним у вечірньому світлі. Вікна світилися м’яким золотим світлом, але це тепло не доходило назовні.

Все виглядало ідеально. Занадто ідеально.

Жодної зайвої деталі. Жодного безладу. Жодного життя, яке виходило за межі дозволеного.

Дорога до входу була довгою, вимощеною світлим каменем. По обидва боки — рівно підстрижені кущі, дерева, що ніби ніколи не змінювались, і тиша.

Тут завжди було тихо. Не спокійно.Саме тихо.

Дарлін повільно пішла вперед. Її кроки ледь відлунювали.

Великі двері відчинилися ще до того, як вона до них дійшла.

Всередині було ще просторіше. Високі стелі, довгі зали, холодний блиск підлоги, в якій відбивалося світло люстр. Повітря було наповнене легким ароматом — щось дороге, стримане, майже невловиме.

Все тут було під контролем. Як і завжди.

Слуги з’являлися майже безшумно, кивали їй, але не заговорювали першими.

Дарлін пройшла далі, не зупиняючись.

Це місце не було їй чужим. Але й не було повністю її.

Вона виросла тут.І саме тому так добре знала, що за цією красою стоїть не тільки розкіш.

А ще — правила. Обмеження. І постійне відчуття, що за тобою спостерігають.

Вона зупинилася біля великого вікна. За ним уже темніло.

І на мить їй здалося, що університет був… десь дуже далеко.

Ніби інше життя. І завтра їй доведеться повернутися сюди знову.

Але ненадовго. Тепер — ненадовго.