Глава 4

Заняття закінчилися, як завжди — шумно і трохи виснажливо.

Студенти виходили з аудиторій, обговорюючи щось одночасно, перебиваючи один одного, сміючись або скаржачись. Коридори швидко наповнилися голосами.

Дарлін йшла поруч із Еліс і Марен, слухаючи їх краєм вуха.

— Ні, ти серйозно це зробила? — Еліс дивилась на Марен із щирим здивуванням. — Ти ж ледь не зіпсувала всю форму.

— Вона була нестабільна не через мене, — відмахнувся він. — Просто матеріал був дивний.

— Матеріал був нормальний, — втрутилась Дарлін. — Ти просто не втримав концентрацію.

Марен зітхнув.

— Дякую за підтримку.

Дарлін ледь усміхнулась. Вони звернули в бік саду — місця, куди студенти часто йшли після занять. Там було тихіше. Менше людей. І більше простору, щоб нарешті видихнути.

Сад зустрів їх спокійною тишею.

Високі дерева, легкий вітер, запах трав і щось ледь вловиме магічне в повітрі — ніби саме місце було наповнене старою, спокійною силою.

Вони сіли на кам’яну лаву. На кілька секунд усі просто мовчали.

— Я втомилась, — видихнула Еліс, відкинувшись назад. — Якщо завтра буде ще одна така пара, я просто не прийду.

— Прийдеш, — спокійно сказала Дарлін. — Ти завжди приходиш.

— Це не означає, що я хочу.

Марен тихо засміявся. Дарлін на мить задумалась.

Погляд ковзнув кудись убік, ніби вона вирішувала, чи варто щось говорити.

— У мене є новина, — сказала вона нарешті.

Еліс одразу піднялась.

— Яка?

Марен теж подивився уважніше.

— Що ти ще зробила? — з легкою підозрою запитав він.

Дарлін ледь скривилась.

— Нічого такого...просто… — вона на секунду затримала погляд на них, — мої батьки нарешті погодились.

— На що? — майже одночасно спитали вони.

— Я більше не буду добиратись сюди кожного разу, — сказала вона. — Вони дозволили мені жити тут. В університеті. Під їхнім… протекторатом.

На кілька секунд запала тиша.

Наче вони не одразу зрозуміли.

— Що? — Еліс різко сіла рівно. — Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти будеш жити тут? З нами? — Марен вже посміхався.

Дарлін кивнула. І вперше за розмову в її голосі з’явилось щось м’якше.

— Так.

Еліс не стрималась — вона буквально схопила її за руку.

— Це ж… це ж ідеально!

— Тепер ти нікуди не зникатимеш після занять, — додав Марен. — І ми зможемо нормально вчитись разом.

— І не тільки вчитись, — одразу підхопила Еліс. — Ти навіть не уявляєш, скільки всього ти пропускала!

Дарлін тихо усміхнулась.

— Уявляю.

Але насправді — не до кінця. Для неї це було більше, ніж просто зміна місця проживання.

Це означало свободу. Хоча б трохи.

І водночас — крок ближче до того світу, від якого її так довго намагалися захистити.

Вітер ледь поворухнув гілки над ними. І на якусь мить все стало надто спокійним.

Ніби цей момент був… занадто хорошим.