Глава 2

Ранки в університеті починалися рано. Занадто рано, як на думку більшості студентів.

Дарлін прокидалася без будильника. Звичка, яка залишилася ще з дитинства, коли її день завжди починався за розкладом, складеним не нею.

У коридорах уже було шумно.

Студенти поспішали на заняття, хтось сміявся, хтось намагався повторити матеріал на ходу. Кілька поглядів ковзнули по ній — як завжди.

Дарлін до цього звикла.

Її знали.

Не всі — добре. Але майже всі — достатньо, щоб скласти думку.

— Знову без охорони, Дад? — кинув хтось напівжартома, коли вона проходила повз.

Вона навіть не зупинилася.

— Знову без хорошого жарту? — спокійно відповіла вона через плече.

Кілька людей тихо засміялися.

Дарлін не намагалася бути приємною. Але й не була жорстокою без причини. Просто… не терпіла дурниць.

В аудиторіях вона поводилася інакше. Спокійніше та зосереджено.

Вона добре знала матеріал — часто наперед. Відповідала чітко, без зайвих слів. І майже ніколи не піднімала руку першою. Її не потрібно було змушувати вчитися.

Але й підлаштовуватися під викладачів вона не збиралася.

— Це не зовсім точне визначення, — одного разу сказала вона, навіть не змінюючи тону.

Кілька студентів одразу підняли голови. Викладач завмер.

— Ви хочете сказати, що я помиляюсь?

Дарлін спокійно витримала його погляд.

— Я хочу сказати, що є точніше формулювання.

Кілька секунд тиші. Потім він просто кивнув.

— Добре. Продовжуйте.

І вона продовжила без тріумфу. Ніби це було звичайною справою.

У неї були знайомі в університеті магії. Кілька людей, з якими вона могла сидіти разом, перекинутись словами, іноді навіть посміятись.

Але справжню дистанцію вона все одно тримала. Не тому, що вважала себе кращою.

А тому що… не звикла інакше. Її життя завжди було трохи осторонь.І ця звичка залишилась.

Іноді до неї намагалися підходити ближче. Хтось — із цікавості.

Хтось — щоб перевірити, чи правда те, що про неї говорять. Дарлін не відштовхувала.

Але й не впускала надто близько.