Розділ 25. Весільний дарунок з доставкою

Барон де Вір ще не встиг зникнути за поворотом, а його погрози про графа Моро все ще висіли в повітрі, як неприємний запах. Адріан стояв поруч, і його дим був таким густим, що здавалося, ніби замок занурився в сутінки.

— Граф Моро небезпечний, Еліано, — тихо сказав він, стискаючи ефес меча. — Він має зв’язки в Раді й цілу армію найманців. Якщо він вирішив перехопити твій караван...

Я не встигла відповісти. З боку перевалу почувся гучний, низький звук — так трубить ріг, що зроблений з кістки гірського велетня. Це був сигнал Бруно.

— Здається, караван уже прибув, — зауважила я, поправляючи поділ сукні. — І, судячи з гуркоту, не сам.

До підніжжя замку наближалася дивна процесія. Попереду гордо крокував Бруно, на його плечі лежала величезна колода, а за ним... два величезних тролі тягнули за собою розкішну золочену карету. Тільки от карета виглядала так, ніби нею грало в футбол стадо мамонтів: колеса відірвані, дах прогнутий, а на дверцятах красувався відбиток величезної п'ятіні.

— Еліано! Господине! — пробасив Бруно, зупиняючись перед ґанком. — Тут якісь пани намагалися поцупити твої мішки з «чорним золотом». Казали, що це тепер їхнє за якимись папірцями.

Тролі з гуркотом кинули карету прямо до ніг Адріана та леді Валері. Дверцята, що ледь трималися, відлетіли, і з купа уламків та дорогого шовку виповз чоловік. Його перука збилася набік, обличчя було заляпане багнюкою, а в руках він усе ще стискав аркуш пергаменту з печаткою.

— Граф Моро, я вважаю? — я зробила крок вперед, дивлячись на нього зверху вниз.

Граф намагався підвестися, але один із тролів видав коротке «Гр-р-р», і вельможа миттєво знову осів на землю.

— Це... це розбій! Державна зрада! — пропищав Моро, тицяючи в мій бік своїм пергаментом. — У мене є права на цей замок! Барон де Вір підписав...

— Барон де Вір підписав порожнє місце, графе, — перебив його Адріан. Його дим повільно обволік Моро, змушуючи того замовкнути від жаху. — Бо права на цей замок належать моїй дружині за королівською грамотою. А те, що ви намагалися напасти на караван, який постачає товари для інквізиції... Що ж, це вже моя парафія.

Леді Валері, яка до цього спостерігала за всім з кам'яним обличчям, раптом підняла лорнет і уважно подивилася на тролів.

— Еліано, — промовила вона з дивним відтінком у голосі. — Ви хочете сказати, що ці... істоти підкоряються вам без жодних ланцюгів?

— Вони підкоряються хорошій каві та справедливому відсотку від прибутку, леді Валері, — відповіла я. — В «Чорній Варті» ми цінуємо лояльність більше, ніж титули.

Я повернулася до Бруно.

— Бруно, графа та його людей відправ у підвали. Тільки не в ті, де Агнес... кхм... займається наукою. В ті, що з щурами. Завтра після весілля ми вирішимо, скільки Корона візьме з нього викупу за спробу пограбування інквізиторського майна.

Агнес, що стояла поруч, раптом хижо посміхнулася.

— Еліано, а можна мені взяти його печатку та кілька зразків його крові для моїх... експериментів? Чисто в наукових цілях.

Я подивилася на зблідлого графа, потім на задоволену Агнес.

— Тільки якщо він не буде занадто голосно кричати. У нас завтра свято, не хочу, щоб гості відволікалися.

Адріан підійшов до мене і взяв за руку. Його дим став теплим і лагідним.

— Знаєш, — прошепотів він мені на вухо, — я починаю думати, що це найкращий весільний подарунок, який ми могли отримати.

Я глянула на гору мішків з кавою, яку тролі почали дбайливо розвантажувати, і на приниженого ворога в багнюці.

— Згодна, любий. Але справжнє свято почнеться завтра. Коли ми покажемо всій країні, що «Чорна Варта» — це сила, з якою не варто жартувати.