Розділ 24. Повернення блудного татка

За день до весілля, як грім серед ясного неба, з'явився біологічний винуватець моїх — тобто Еліани — проблем. Барон де Вір власною персоною.

Я саме обговорювала з Бруно меню святкового фуршету для тролів, коли ворота замку розчинилися з таким гуркотом, ніби їх вибивали тараном. Але ні, це був лише ефектний вихід. На подвір’я вкотилася обшарпана карета, з якої виліз чоловік, у якому я впізнала батька лише за характерним презирливим вигином губ. 

— Еліано! Донечко! — він розкинув руки для обіймів, ігноруючи спрямовані на нього арбалети моєї охорони. — Я знав, що ти не даси нашому гнізду занепасти! Кажуть, ти тут тепер справжня королева перевалу?

Барон виглядав жахливо. Його колись розкішний камзол лиснів від бруду, а від нього самого тхнуло перегаром та дешевими гральними будинками столиці. Він жадібно оглядав оновлені стіни «Чорної Варти», затримуючи погляд на кожній новій деталі, яка пахла золотом. 

— Тату, — я навіть не поворухнулася, щоб вийти назустріч. — Твоя поява — єдина річ, яка могла зіпсувати цей чудовий передвесільний вечір. Ти запізнився на пів року. Борги вже виплачені, а замок більше тобі не належить.

Найгірше сталося за хвилину. На ґанок вийшла леді Валері в супроводі Агнес. Мати Адріана підняла лорнет і зміряла барона де Віра поглядом, від якого в іншої людини могла б застигнути кров.

— Адріане, — покликала вона сина, який саме з’явився з тіні арки. Його дим миттєво став колючим, реагуючи на мою напругу. — Невже це той самий чоловік, який продав честь своєї родини за мішок гральних фішок? 

Барон де Вір не зніяковів. Навпаки, він розправив плечі.

— О, майбутня родичка! Я прийшов не з порожніми руками. Я прийшов за своєю часткою. Еліано, я чув, ти виходиш заміж за інквізитора? Яке марнотратство! Я вже домовився з графом Моро. Він готовий викупити твій «бізнес» і пробачити мені всі векселі, якщо ти станеш... розсудливою. 

Адріан зробив крок вперед. Його магія стелилася по землі, наче хижак перед стрибком.

— Бароне, ви на території під юрисдикцією Корони та особистою опікою мого ордена, — процідив він. — Якщо ви зробите ще хоч крок до моєї нареченої, я згадаю, що я не лише ваш зять, а й Кат. 

— Тату, ти не маєш права розпоряджатись цим майном. Півроку тому, за наказом Короля, ця земля і замок перейшли мені, як тій, хто виплатив його борги. У мене і грамота є. А ти, можеш таким похвалитись?

Я відчула, як Агнес за моєю спиною ледь помітно торкнулася своєї скрині з «секретами». Вона була готова допомогти мені прибрати цей «актив» з поля зору. Я посміхнулася, і це була посмішка жінки, яка навчилася керувати монстрами.

— У тебе є два варіанти. Або ти зараз сідаєш у свою розвалюху і зникаєш у тумані перевалу, маючи в кишені невелику суму на життя в провінції... Або я дозволяю Адріану перевірити твої магічні рахунки на предмет державної зради. А повір, він знайде там багато цікавого.

Барон де Вір подивився на мене, потім на Адріана, чий дим уже почав обпікати йому чоботи, і нарешті на Валері, яка виглядала так, ніби збиралася викликати дезінфектора. 

— Ти стала занадто схожою на мене, Еліано, — виплюнув він, задкуючи до карети. — Така ж холодна та розрахункова.

— Ні, тату, — відгукнулася я. — Я просто вмію рахувати прибутки. А ти — лише збитки.

Барон поїхав, але залишив «подарунок» — звістку про те, що граф Моро вже в дорозі і збирається перехопити караван з кавою, який є основою весільного частування.