Розділ 19. Остання ніч перед штормом

Термін погашення боргу невблаганно наближався. В книзі обліку Олена вже вивела фінальну цифру — борг був зібраний до останнього мідяка. Але в стінах «Чорної Варти» повітря було насичене не лише цифрами, а й електрикою, яка іскрила щоразу, коли Еліана та Адріан опинялися в одній кімнаті.

Тієї ночі, перед самим від’їздом до столиці, Еліана не могла заснути. Вона вийшла на балкон вежі. Сніг тихо падав на перевал, який тепер охороняли вірні тролі.

Адріан був там. Він стояв, спершись на парапет, без свого важкого інквізиторського плаща, лише в тонкій сорочці.

— Ти їдеш завтра, — тихо сказав він, не обертаючись. — Везеш борг. Ти станеш вільною, Еліано. Тобі більше не потрібен буде наглядач.

Я підійшла ближче. Запах хвої та морозу змішувався з його власним, таким рідним запахом.

— А якщо я не хочу цієї свободи, Адріане? Якщо я хочу, щоб ти був поруч не тому, що ти зобов’язаний статутом, а тому, що ти... це ти?

Він різко повернувся. В його очах була ціла буря — сумнів, обов’язок і стримувана роками пристрасть. Він більше не міг грати роль холодного законника. Адріан зробив крок і взяв моє обличчя в свої гарячі долоні.

— Я боявся цього моменту більше за будь-яку битву, — прошепотів він.

Його перший поцілунок був смаком кави та терпкого вина — спочатку обережний, майже запитальний, а потім — владний і такий глибокий, що в мене підкосилися коліна. Олена всередині мене, яка завжди тримала все під контролем, просто здалася.

Ця ніч була нашою. В каміні тріскотіло полум’я, а за вікнами вирувала завірюха, але всередині «Чорної Варти» нарешті розтанув останній лід. Це не був «Стокгольмський синдром». Це було визнання двох душ, які знайшли одна одну всупереч усім законам логіки та бюрократії.

* * *

Замок «Чорна Варта» нарешті ожив. Світилися вікна, на першому поверсі гули гості, а в повітрі стояв стійкий запах успіху. Ми стояли на верхній терасі, дивлячись на засніжений перевал.

— Ви зробили неможливе, — сказав Адріан, не повертаючи голови. Його плащ тріпотів на вітрі. — Інквізиція закриє справу. Ви вільні. Можете їхати в столицю, відкрити кондитерську там...

Я повернулася до нього, витираючи руки об фартух — звичка з минулого життя, яку я так і не покинула.

— А як же ви, пане Кате? Хто буде стежити, щоб я не підсипала отруту в королівські замовлення?

Він нарешті подивився на мене. У його погляді не було статуту чи обов'язку. Лише дика, стримана напруга.

— Я прийшов сюди, щоб спалити цей замок дотла, — він зробив крок вперед, скорочуючи дистанцію до мінімуму. — Але тепер я спалю будь-кого, хто наважиться порушити твій спокій, Еліано.

Його поцілунок був саме таким, як я очікувала: з гірчинкою міцної кави, прохолодою північного вітру та присмаком небезпеки, від якої більше не хотілося тікати. Моя побутова магія затишку нарешті знайшла свою найнадійнішу огорожу — його димну темряву.