Розділ 17. Смарагдово-фіолетовий хаос

Мої роздуми про Стокгольмський синдром перервав звук, який абсолютно не вписувався в атмосферу засніженого перевалу. Це не було гарчання троля чи скрип карети. Це був перебір струн лютні — такий віртуозний і швидкий, ніби хтось вирішив зіграти рок-н-рол у середньовічному соборі.

Я визирнула у вікно. Біля воріт «Чорної Варти», прямо на снігу, стояв... персонаж, який явно втік із фестивалю косплею або високобюджетного аніме про ельфів.

Він був під два метри зростом, але такий худорлявий, що здавалося, його можна скласти вдвоє і покласти у футляр від лютні. Його обличчя було ідеальним: гострі вилиці, довгі вуха і погляд, сповнений такої самозакоханості, що поруч із ним навіть Віолета здалася б скромною черницею.

Але вбрання... О, це був виклик усьому здоровому глузду. Смарагдово-зелені штані в обліпку, фіолетовий сюртук із золотими ґудзиками у формі нот і капелюх із пером невідомого науці птаха.

— Вітаю цей похмурий камінь своєю присутністю! — проголосив він, вгледівши мене у вікні. Його голос був чистим баритоном, який розливався навколо, як дорогий сироп. — Я — Люк, соловей лісів, зірка трактів і найбільший дар музичного мистецтва цьому тлінному світу!

«Типовий ельф-нарцис», — подумала Лєнок всередині мене. — «Зріст — модельний, вбрання — вирви-око, его — розміром з цей замок. Те, що треба для піару!»

Я вийшла на ганок.

— Пане Люку, якщо ви прийшли співати про «прекрасних дам у високих вежах», то мушу вас розчарувати — вежа в нас лише одна, і там зараз дуже поганий настрій у інквізиції. Але якщо ви шукаєте найкращу каву в цьому королівстві, ви за адресою.

Ельф завмер, ефектно відкинувши волосся (платинове, як і у Віолети, але набагато пишніше). Він принюхався.

— Цей аромат... Він не просто лоскоче ніздрі, він складає симфонію в моїй душі! Баронесо, я чув про «Королеву Кави», але не очікував, що вона має такий... діловий погляд.

Він граціозно піднявся сходами, шурхотячи своїми смарагдовими штаньми. У цей момент із замку вийшов Адріан. Побачивши ельфа, інквізитор зупинився як укопаний. Його рука мимоволі лягла на руків’я меча.

— Що це за... візуальне непорозуміння? — сухо запитав Адріан, міряючи Люка поглядом зверху вниз.

— О, — Люк навіть не здригнувся. Він обійшов Адріана по колу, розглядаючи його як експонат у музеї. — Скарбниця закону в чорному обладунку. Нудно, мій пане, дуже нудно. Вам бракує яскравих плям. Я б додав сюди трохи бірюзи.

— Я додам тобі пару синців, якщо ти не поясниш, що робиш на приватному перевалі, — процідив Адріан, і я побачила, як його жовва заходили на обличчі. О, так це ж ревнощі! Професійні чи особисті?

— Він тут на моє замовлення, — швидко втрутилася я, хоча бачила ельфа вперше в житті. Але Олена всередині мене вже малювала афішу: «Золотий голос лісів співає тільки в Чорній Варті». — Пане Люку, нам потрібен бард, який зможе прославити наш заклад у своїх піснях. Щоб кожен лицар і кожен купець від столиці до узбережжя знав: кава де Вір — це напій богів.

Люк притиснув руку до грудей.

— Рекламний контракт? Оплачуваний моєю вагою в каві та вашою увагою? Я згоден! Світ має дізнатися про цей оазис смаку посеред льоду!

Адріан подивився на мене так, ніби я щойно запросила в замок дракона-піромана.

— Еліано, він же... він же світиться в темряві в цьому суртуку. Він приверне увагу всіх розбійників у радіусі ста миль.

— Ідеально! — підморгнула я інквізитору. — Значить, вони прийдуть сюди, заплатять за каву і послухають музику. А ти їх заарештуєш. Бачиш? Суцільна вигода!

Адріан лише важко зітхнув і пішов углиб замку, щось бурмочучи про «ельфійське свавілля». А Люк уже вмостився на стійці, перевіряючи акустику зали.

— Отже, Лєнок, — прошепотіла я собі. — У тебе є інквізитор-охоронець, тролі-швейцари і ельф-анімешник для реклами. Якщо з цим набором ми не завоюємо столицю, то я дарма витратила свої попередні тридцять два роки.