Розділ 15. Сніданок із присмаком поразки

Ранок почався з ідеального шурхоту платинового шовку. Віолета фон Грасс спустилася до загальної зали саме тоді, коли там зібралася найвпливовіша шляхта, що залишилася після балу. Вона виглядала як досконала статуя: жодної ознаки втоми, обличчя — маска вишуканої нудьги.

Адріан уже сидів за столом, вивчаючи якісь звіти. Віолета по-господарськи сіла поруч, розправляючи спідниці так, щоб вони займали якомога більше простору.

— Адріане, любий, — почала вона досить голосно, щоб її чули всі присутні графи та барони. — Я вчора розглядала твої папери. Ця «Чорна Варта»... це справді кумедна іграшка, але ти занадто загрався в рятівника глушини. Батько вже підготував тобі місце в Комітеті Безпеки столиці. Досить займатися перевірками... кухонь. Це принизливо для людини твого статусу.

В залі запала тиша. Гості зацікавлено перезирнулися. Це був прямий удар по репутації Еліани та професіоналізму Адріана.

Віолета повернула голову до Еліани, яка якраз наближалася з тацею.

— Баронесо, — промовила вона з льодяною посмішкою. — Принесіть нам сніданок. І, будь ласка, постарайтеся, щоб він не був таким... агресивним, як ваш декор. Пану фон Рауху потрібна легка їжа перед довгою дорогою додому.

Еліана, яку в думках Олена вже охрестила «Крижаною занозою», лише чемно нахилила голову.

— Звісно, пані фон Грасс. Я підготувала для вас щось особливе. Напій, який відповідає вашому... статусу.

Через хвилину перед Віолетою з’явилася чашка з ідеально білої порцеляни. Всередині був напій ніжного, майже прозорого кольору з блакитним відтінком.

— Це «Серце Гір», — пояснила Еліана. — Напій з рідкісних квітів, що ростуть лише на льодовиках. Холодний, витончений і абсолютно прозорий. Якраз для вас.

Віолета задоволено підняла брови.

— Нарешті щось гідне, — вона зробила витончений ковток, готуючись продовжити свою тираду про те, чому Адріан має виїхати негайно.

Але в ту ж секунду її обличчя змінилося. Очі Віолети розширилися, а рука, що тримала чашку, здригнулася. Напій не був холодним. Це був концентрований «Рідкий Вогонь» — винахід Веллера, який мав колір льоду, але температуру й гостроту розпеченого металу з додаванням гірського перцю.

Віолета намагалася зберегти маску, але її обличчя почало стрімко вкриватися пунцовими плямами. Вона судорожно ковтнула повітря, її ідеальна зачіска трохи нахилилася, а очі наповнилися сльозами від неймовірної гостроти.

— Що... що це?! — прохрипіла вона, втрачаючи свій кришталевий голос.

— Це напій із характером, — спокійно відповіла Еліана, розставляючи перед іншими гостями запашні омлети з травами та гарячу каву. — Він здається крижаним лише на перший погляд, але всередині — справжня природа нашого перевалу. Ви ж хотіли пізнати це місце ближче?

Адріан ледь стримав усмішку, дивлячись, як його «наречена» намагається не розкашлятися перед усією шляхтою.

— До речі, щодо вашої поїздки до столиці, — Еліана поклала на стіл перед Адріаном невеликий сувій із печаткою тролів. — Грумм передав, що вони помітили рух на південному схилі. Здається, деякі спільники барона Гріммсбі намагаються вивезти залишки майна через «закриті» стежки. Справа ще не закрита, Адріане. Як інквізитор, ти не можеш поїхати, поки існує загроза безпеці Корони.

Адріан взяв сувій, його очі блиснули вдячністю.

— Пані Еліана права, Віолето. Моя служба тут ще не завершена. Порядок на перевалі — пріоритет.

Віолета, нарешті віддихавшись, але все ще з червоним носом, люто подивилася на Еліану. Весь її «витончений» план принизити господарку перед гостями розвалився. Тепер вона виглядала не як велична аристократка, а як жінка, яка не може впоратися навіть із чашкою напою.

— Ти... ти просто загарбниця! — шипнула вона так, щоб чув лише Адріан та Еліана. — Ти думаєш, що пара магічних трюків і цей занедбаний замок допоможуть тобі втримати його? Ти не знаєш, як працює світ, дівчино.

— Я знаю, як працює ринок, — тихо відповіла Еліана (і в цей момент це говорила Олена). — Якщо товар не відповідає запитам покупця, він залишається на полиці. Адріану не потрібна ляльководка, Віолето. Йому потрібен партнер. І поки ти шурхотиш своїм шовком, я створюю тут імперію.

Віолета підхопилася, її стілець із гуркотом відлетів назад.

— Адріане! Ми їдемо! Негайно! Це мій наказ!

Адріан повільно підвівся. Його погляд був холоднішим за будь-яку сукню Віолети.

— Ти не можеш віддавати мені накази, Віолето. Ми не в твоєму салоні. І я думаю... — він подивився на Еліану, а потім знову на Віолету, — що наші заручини були найбільшою помилкою мого роду. Твій батько отримає мого листа про розірвання контракту сьогодні ж.

У залі запала мертва тиша. Віолета фон Грасс, «Крижана королева», яка ніколи не програвала, стояла посеред зали «Чорної Варти», тремтячи від люті та приниження.

— Ти пожалкуєш про це, — виплюнула вона, дивлячись на Еліану. — Ви обидва пожалкуєте.

Вона розвернулася і, вже не так граціозно, майже вибігла із зали, а шурхіт її шовку тепер нагадував не сніг, а розлючену змію.

Еліана видихнула. Вона відчула, як Адріан підійшов до неї і на мить поклав руку на її плече — цього разу щиро, без жодного тиску.