Розділ 13. Крижана королева та аромат тріумфу

«Чорна Варта» змінилася до невпізнання. Бруно та запрошені тролі (які тепер працювали «ландшафтними дизайнерами», пересуваючи величезні валуни для декору) розчистили під’їзну дорогу так, що карети могли під’їжджати прямо до порогу. Величезні вікна замку сяяли вогнями, а над перевалом плив аромат свіжозвареної кави, змішаний із запахом хвої та дорогого воску.

Еліана стояла на вершині сходів, зустрічаючи гостей. На ній була сукня кольору глибокого еспресо з золотою вишивкою, що підкреслювала її новий статус. В кулуарах шляхта вже пошепки називала її «Королевою Кави». Статус баронеси де Вір був відновлений і сяяв яскравіше, ніж будь-коли.

Навіть Веллер прийшов, хоча й тримався осторонь, попиваючи свій напій з особливої керамічної чашки.

Бал був у розпалі, коли двері відчинилися, і в залу ввійшов холод. Це не був протяг із вулиці — це була сама атмосфера, що змінилася з появою нової гості.

Віолета фон Грасс.

Вона була втіленням витонченості. Висока, струнка, вона рухалася так плавно, ніби пливла над підлогою. Її сукня з важкого платинового шовку шаруділа при кожному кроці, створюючи звук, схожий на шелест сухого снігу. Довге платинове волосся було покладене в ідеальну, складну зачіску, де жодна волосина не наважувалася вибитись із загального ансамблю.

Але найстрашнішими були її очі — світло-сірі, як зимове небо над пусткою. Крижана королева прибула.

Вона не дивилася на декор чи на каву. Її погляд миттєво знайшов Адріана, який стояв біля Еліани.

— Адріане, — її голос був подібний до кришталевого дзвоника, холодного й чистого. — Я бачу, твої обов’язки інквізитора привели тебе в... вельми специфічне місце.

Адріан помітно напружився. Його спина стала прямою, як струна, а обличчя перетворилося на непроникну маску.

— Віолето. Не чекав тебе тут. Шлях через перевал зараз не найкращий для прогулянок.

— О, я чула, що тепер перевал охороняють чудовиська, а керує ним жінка, яка варить чорну магію в чашках, — вона перевела погляд на Еліану. Це не був погляд ворога, це був погляд натураліста на цікаву, але брудну комаху. — Баронеса де Вір, я припускаю?

Еліана відчула, як Олена всередині неї миттєво активувала режим «холодні переговори». Вона впізнала цей тип жінок. Для Віолети шлюб із Адріаном не був питанням любові — це була стратегічна інвестиція, сходинка до вищого статусу в столиці, де вплив інквізиції був безмежним.

— Саме так, пані фон Грасс, — Еліана зробила бездоганний реверанс, не опускаючи очей. — Ласкаво просимо до «Чорної Варти». Тут ми цінуємо щирість і справжній смак. Бажаєте спробувати наш фірмовий напій? Він чудово допомагає розтопити... втому після дороги.

Віолета ледь помітно посміхнулася кутиками губ.

— Я не п’ю підозрілих рідин, баронесо. Я приїхала, щоб нагадати Адріану, що його відпустка закінчилася. Батько чекає на нас у столиці для підписання паперів.

Вона підійшла ближче до Адріана і поклала свою тонку руку в білій рукавичці на його лікоть. Цей жест був власницьким і демонстративним. Шурхіт її шовкової сукні в тиші зали звучав як вирок.

— Адріане, сподіваюся, ти вже зібрав речі? Це місце... воно чарівне у своїй дикості, але воно абсолютно не підходить для людини твого кола.

Еліана побачила, як Адріан на мить завагався. Його погляд метнувся до неї, і в ньому читалася суміш обов’язку та прихованого розпачу. Віолета була ідеальною партією. Вона була логічною. Вона була його минулим і його «правильним» майбутнім.

Олена всередині Еліани зрозуміла: це не просто конфлікт за чоловіка. Це битва за майбутнє закладу. Якщо Адріан поїде зараз під тиском Віолети, авторитет «Чорної Варти» похитнеться.

— Пане фон Раух зараз дуже зайнятий, — спокійно втрутилася Еліана, роблячи крок вперед. — Він проводить важливе розслідування щодо безпеки королівських торгових шляхів. Інквізиція не може покинути пост, поки справу не завершено, чи не так, Адріане?

Віолета звузила свої сірі очі. Між двома жінками ніби пробігла електрична іскра.

— Розслідування? У кав’ярні? — Віолета видала короткий, сухий смішок. — Ви дуже амбітна, Еліано. Але не плутайте гостинність із владою. Адріан — фон Раух. Він належить нашому світу. Світу шовку, а не... запаху паленого зерна.

— Світ змінюється, Віолето, — тихо сказав Адріан, не прибираючи її руки, але й не дивлячись на неї. — І іноді в цьому «паленому зерні» більше істини, ніж у всіх палацах столиці.

Віолета на мить застигла. Її ідеальна зачіска здалася ще холоднішою. Вона зрозуміла, що цей візит не буде короткою перемогою.

— Що ж, — вона знову подивилася на Еліану. — Мабуть, мені доведеться затриматися тут на кілька днів. Я хочу особисто побачити, чим ви так заворожили мого нареченого. Тілло! — вона звернулася до дівчини, що проходила повз, так, ніби та була бездушним предметом. — Приготуй мені кімнату. Найкращу. І щоб там не пахло кавою.

Еліана посміхнулася, і ця посмішка була гострою, як лезо професійного ножа.

— Тілло, проведи пані фон Грасс до «Північної вежі». Там чудовий краєвид на скелі. І, Віолето... у нас немає кімнат, де не пахне кавою. Це серце «Чорної Варти». Вам доведеться звикнути.