Розділ 10. Візит до Мудреця

Шлях до печери Веллера виявився важчим, ніж Олена очікувала. Сніг засліплював, а повітря ставало розрідженим. Але коли вони досягли входу — замаскованої розщелини, з якої виходила тепла пара, — Олена відчула дивний спокій.

— Залишся тут, — сказала вона Адріану. — Він не любить інквізиторів. А я піду як «колега».

Всередині печери пахло сушеною м’ятою, хвоєю та… землею після дощу. Веллер сидів біля невеликого вогнища, яке горіло без дров — просто синім полум’ям на камінні.

— Ти принесла смерть у фарфоровій чашці, — пробасив старий, не обертаючись. — Я відчуваю запах твого паленого зерна навіть тут.

— Я принесла не смерть, а енергію, майстре Веллер, — Олена поставила кошик на плаский камінь. — І я прийшла запитати: чи справді ви вчили Корка бути боягузом, який ховається за спиною жадібного барона?

Старий повільно повернувся. Його очі були глибокими, як гірські озера.

— Ти смілива, дівчино. Або дуже дурна.

— Я — бізнесмен, — Олена почала розливати каву. — І я знаю, що Корк завтра прийде нищити те, що я збудувала. Гріммсбі хоче монополії на отруєння мандрівників своїм кислим вином. А я пропоную людям вибір. Спробуйте. Якщо ви скажете, що це не варте захисту — я піду і сама віддам ключі Корку.

Веллер довго дивився на пару, що піднімалася від чашки. Потім його вузлувата рука потягнулася до напою...

Наступний ранок почався не з аромату кави, а з гуркоту чобіт. Сержант Корк з’явився рівно о дев’ятій. Це був чоловік з обличчям кольору сирої шинки та очима, які завжди шукали, до чого б причепитися. За ним, сяючи задоволеною посмішкою, дріботів барон Гріммсбі, тримаючи в руках надушену хустинку.

— Ось він, сержанте! Розсадник беззаконня! — вигукнув барон, вказуючи пальцем на Олену.

Корк не став вітатися. Він важко опустився на стілець біля вікна і вдарив кулаком по столу.

— Слухай сюди, де Вір. Барон стверджує, що ти тут вариш зілля, яке каламутить розум чесним людям. Подавай сюди своє пійло. Будемо проводити... експертизу.

Олена спокійно кивнула Тіллі. За кілька хвилин перед сержантом з’явилася чашка міцної чорної кави. Адріан стояв у тіні біля каміна, склавши руки на грудях і спостерігаючи за кожним рухом правоохоронця.

Корк зробив великий ковток, навіть не чекаючи, поки напій охолоне. Його обличчя вмить перекосилося. Він різко виплюнув каву назад у чашку і підхопився на ноги, перекидаючи стілець.

— Отрута! — заволав він на весь зал так, що купці за сусідніми столами здригнулися. — Це справжня гаряча жовч! У мене все всередині пече! Ти хотіла отруїти офіцера Корони, відьмо?!

Гріммсбі тріумфально підстрибнув.

— Я ж казав! Це не кава, це магічна настоянка для вбивства! Сержанте, опечатуйте замок! Негайно!

Корк уже тягнувся до своїх кайданів, а Бруно напружився, готуючись захищати господиню, як раптом важкі вхідні двері повільно відчинилися.

У зал увійшов старий. На ньому був поношений сірий плащ, підбитий хутром гірського козла, а від його бороди пахло морозним повітрям і чебрецем. У залі раптом стало так тихо, що було чути, як тріщить поліно в печі.

Це був Веллер. Мудрець-травник, який не спускався з гір останні десять років.

Корк заціпенів. Його рука, що тримала кайдани, затремтіла. Гріммсбі зблід і спробував сховатися за спиною сержанта, але той був занадто зайнятий тим, що намагався не дихати.

Веллер повільно пройшов через залу, ігноруючи Корка, наче той був настирливою мухою. Він підійшов до стійки і подивився Олені прямо в очі. В його погляді не було ворожості — лише глибока, вікова цікавість.

— Весь перевал тільки й гуде про те, що тут з’явилося щось нове, — пробасив Веллер. Його голос був тихим, але заповнив кожен куточок замку. — Мені набридло слухати вітер, я прийшов спробувати правду на смак.

Він повільно опустився на високий стілець біля бару.

— Пані Еліано, замовлю у вас чашечку кави. І, якщо ваша помічниця не пошкодувала ягід, додайте до неї те саме ягідне печиво.

Олена відчула, як напруга в плечах зникає. Вона власноруч змолола зерна, вклавши у кожну дію максимум магічної зосередженості. Тілла тремтячими руками подала тарілочку з теплим, розсипчастим печивом, посипаним лісовою чорницею.

Веллер взяв чашку. Він не пив її залпом, як Корк. Він спочатку вдихнув аромат, заплющивши очі, наче насолоджувався старою мелодією. Потім зробив повільний, вдумливий ковток.

Корк стояв нерухомо, з відкритим ротом. Гріммсбі перестав махати хустинкою. Усі чекали вердикту людини, яка знала про властивості рослин більше, ніж усі алхіміки столиці разом узяті.

Веллер відкусив шматочок печива, прожував і знову пригубив каву. На його суворому обличчі з’явилося щось схоже на тінь усмішки.

— Сержанте, — не повертаючи голови, промовив Веллер. — Ви щойно назвали «отрутою» напій, який очищує кров і дає ясність розуму, якої вам так бракує.

Корк спробував щось заперечити, але голос йому відмовив. Він лише безпорадно відкривав і закривав рот.

— Якщо ви, Корку, вважаєте цей еліксир небезпечним, то ви або втратили нюх від хабарів барона, або ніколи не знали, що таке справжня сила природи, — Веллер знову повернувся до Олени. — Це чудова робота, дівчино. Печиво нагадує мені про літо на південних схилах, а кава... вона бадьорить серце.