Розділ 9. Контрабанда та «Тіньовий ринок»

Запах свіжої випічки з корицею тепер був постійним мешканцем головного залу «Чорної Варти». Він просочив кам’яні стіни, витіснивши сирість і дух занепаду. Навіть Адріан, який зазвичай з’являвся безшумною тінню, цього вечора затримався біля стійки довше, ніж зазвичай, розглядаючи нову порцелянову чашку в руках Олени.

— Ти надто сильно світишся, Еліано, — тихим голосом промовив інквізитор, не піднімаючи очей від чорної поверхні кави. Його сірий плащ був припорошений снігом — на перевалі починалася завірюха.

— Це називається «успішний маркетинг», Адріане, — відгукнулася Олена, вправно збиваючи молочну пінку. — Якщо замок світиться вночі, мандрівники знають, що тут є гаряча вечеря і безпека.

— Безпека — поняття відносне, — Адріан нарешті подивився на неї. В його очах відбивався вогник свічки, але самі зіниці залишалися холодними. — Світло приваблює не лише метеликів, а й нічних хижаків. Ти перейшла дорогу тим, хто роками возив через цей перевал «мовчазні вантажі».

Олена не встигла перепитати, що він має на увазі. Двері замку з гуркотом відчинилися, впустивши хмару холодного повітря і трьох чоловіків, які зовсім не були схожі на втомлених купців.

Їхній ватажок — кремезний чолов'яга зі шрамом, що розсікав ліву брову, — не зняв мокрого плаща і не попрямував до вогню. Він зупинився посеред зали, ігноруючи затишок, який Олена створювала останні тижні.

— Господиня де Вір? — голос гостя нагадував тертя каміння об камінь. — Мене звати Маркус. Ми чули, тут тепер… цивілізація.

Адріан напружився, його рука ледь помітно лягла на ефес меча, прихованого під плащем, але Олена зупинила його ледь помітним жестом. Вона відчула професійний виклик. Це були не клієнти. Це були «місцеві авторитети».

— Кава, чай чи щось міцніше, пане Маркус? — Олена вдягла свою найкращу маску «залізного менеджера». — У нас діє правило: зброю залишати при вході, а мокрі плащі віддавати Бруно.

Маркус засміявся, але сміх не торкнувся його очей.

— Ми не за кавою. Ми за традиціями. Твій батько, стара лисиця, знав ціну тиші. Раз на місяць через підвали цього замку проходив товар, про який не мали знати королівські митники. Натомість він отримував золотий, якого вистачало, щоб замок не розвалився остаточно.

Він підійшов ближче до стійки, нависнувши над Оленою.

— Твоя ілюмінація заважає справі. Інквізитор за столом — ще більше. Ми хочемо, щоб наступної середи в замку було темно, двері в підвал — відчинені, а ти і твій «ланцюговий пес» спали міцним сном. За це ти отримаєш суму, яка покриє половину твого боргу за один раз.

Олена відчула, як у кишені фартуха нагрілася магічна голка. Тілла, що стояла в тіні кухні, притисла руки до грудей, її очі розширилися від жаху.

Олена глянула на Адріана. Він чекав. Один його рух — і ці люди перетворяться на попіл або задихнуться в чорному димі. Але це означало б кров у її залі. Це означало б кінець репутації «затишного місця».

— Ви пропонуєте мені хабар за контрабанду, — спокійно підсумувала Олена, витираючи стійку рушником. — У моєму світі це називається «ризикованим активом з низькою рентабельністю».

— Що? — Маркус насупився.

— Я кажу, що ви пропонуєте дріб’язок за те, що може коштувати мені голови, — вона випрямилася, і в цей момент магія побуту, яку вона так старанно плекала, відгукнулася. Свічки в залі спалахнули яскравіше, а повітря навколо Олени забриніло від чистоти. — Але я ділова жінка, Маркусе. І я маю іншу пропозицію.

Адріан здивовано підняв брову. Він чекав бою, але Олена, схоже, збиралася вести переговори з дияволом.

— Слухаю, — буркнув контрабандист.

— Ви продовжуєте возити свій товар, — почала Олена, — але не через підвали. Я відкриваю для вас «нічне вікно» на задньому дворі. Але замість золота за тишу, ви будете моїми «постачальниками». Мені потрібні рідкісні прянощі з півдня, кавові зерна з плантацій Момбаси, які не обкладаються королівським митом, і цукор. Ви економите на податках — я економлю на закупівлях. А інквізитор… — вона знову глянула на Адріана, — інквізитор у цей час буде дуже зайнятий вивченням моєї нової карти вин у закритій вітальні.

Маркус замовк. Така нахабність явно не входила в його плани. Він звик залякувати, а не обговорювати логістику та оптові знижки.

— Ти пропонуєш нам стати твоїми кур’єрами? — просичав один із посіпак Маркуса.

— Я пропоную партнерство, — відрізала Олена. — Або ви йдете зараз, і капітан фон Раух згадує, що він на службі Його Величності. Обирайте: або ви частина моєї мережі поставок, або ви — фігуранти справи про державну зраду.

Запала тиша. Було чути лише, як тріщить дерево в каміні та як Адріан повільно відставляє чашку, готуючись до стрибка.

Маркус довго дивився на Олену, потім на інквізитора, і нарешті на розкішний замок, який ожив під руками цієї дівчини.

— Списку товарів чекаю до ранку, — кинув він, розвертаючись. — І якщо хоч одна зернина буде затримана митницею через твій язик — замок згорить разом із кавою.

Коли двері за ними зачинилися, Олена видихнула і ледь не впустила рушник. Руки тремтіли.

— Ти божевільна, — тихо сказав Адріан, підходячи до неї. — Ти щойно зробила інквізитора спільником контрабандистів.