Розділ 7. Дим і дебет

Я бачив смерть. Я бачив, як руйнуються королівства, і як люди зраджують своїх богів за жменю срібла. У моїй роботі інквізитора-інспектора немає місця для ілюзій. Моя магія — це дим, задушливий і темний, він харчується хаосом всередині мене.

Але в замку де Вір мій дим вперше... заснув.

Я стояв у тіні колони, спостерігаючи, як Ніколя Шарн переступає поріг. Цей чоловік пахнув патокою, фальшивою ввічливістю та слабкістю. Він приїхав сюди як переможець, щоб поглумитися над трупом репутації сім'ї де Вір. Але він не врахував одного фактора.

Еліану.

Вона стояла посеред зали — жінка, яка ще тиждень тому мала бути розчавлена ганьбою. Але замість того, щоб зламатися, вона винайшла себе заново. Я бачив, як вона тримає чашку: пальці впевнені, спина пряма, ніби вона не каву подає, а тримає на плечах увесь цей проклятий перевал.

Я досі не міг до кінця збагнути, чому я — людина, яку називають «Димом Короля» — погодився на цю авантюру. Чи це була кава? Чи цей дивний, іскристий затишок, який вона створила з нічого?

Згідно з законом, я не порушив жодного пункту. При процедурі банкрутства боржнику завжди надається тридцятиденний термін для «приведення справ до ладу та спроби погашення недоїмки». Зазвичай цей місяць стає просто тривалою агонією: аристократи плачуть, пакують залишки порцеляни й зрештою передають ключі короні. Ніхто ніколи не встигає повернути борги за місяць. Це статистична неможливість.

Але Еліана... вона не виглядала як людина, що збирається пакувати валізи. Вона виглядала як людина, що збирається купити весь цей перевал.

— Ніколя, — її голос розрізав повітря, мов добре наточена сталь. — Ти запізнився.

Я ледь стримав усмішку, спостерігаючи за обличчям Шарна. Він розгубився. Його маленькі очі бігали по залі, яка сяяла так, що сліпило зір. Магія тієї рудої дівчинки, Тілли, перетворила кожну ложку на зброю психологічного тиску. Все в цьому замку кричало про успіх, якого за всіма законами логіки тут не могло бути.

— Еліано? — Ніколя нарешті знайшов голос, але той зірвався на писк. — Що це за... балаган? Де твій батько? Де судові пристави?

Я повільно вийшов з тіні. Мій плащ, начищений Тіллою до надприродного блиску, шелестів, як крила крука. Я бачив, як зіниці Шарна розширилися від жаху, коли він впізнав герб королівської інквізиції на моїх грудях.

— Пристави перед тобою, Шарне, — сухо промовив я, кладучи руку на ефес меча. — Закон дає леді Еліані тридцять днів. Я особисто стежу за тим, щоб цей термін минув у повній відповідності до королівського протоколу. Будь-які перешкоди її діяльності будуть розцінені як спроба саботажу державних стягнень.

Шарн витер піт з чола шовковою хустинкою.

— Капітане фон Раух? Але ж... сорок тисяч золотих крон! Це неможливо заробити на... на гарячій воді!

— Для когось неможливо, Ніколя, — Олена зробила крок вперед. — А для когось — це лише питання правильного маркетингу. Сідай за стіл у кутку. Якщо в тебе є гроші на замовлення — ми тебе обслужимо. Якщо ні — не загороджуй світло.

Я відійшов до вікна, відчуваючи дивне, майже забуте почуття азарту. Я знав, що шанси на її успіх мізерні. Я знав, що корона очікує від мене рапорту про конфіскацію. Але дивлячись на те, як Еліана змушує цього цукрового магната почуватися жебраком у її власному замку, я зрозумів: я залишуся тут до кінця місяця. Навіть якщо мені доведеться самому молоти зерна.

— Ви дуже ризикуєте, Еліано, — тихо сказав я, коли вона підійшла ближче, щоб забрати порожню тацю.

— Ризик — це частина бізнес-плану, Адріане, — відповіла вона, і на мить у її очах майнуло щось таке, що змусило мій внутрішній дим повністю вгамуватися. — Дякую, що нагадали йому про закон.

— Я просто дотримуюся літери статуту, — збрехав я, сам собі не вірячи.

Вона посміхнулася — цього разу по-справжньому, і я зрозумів, що цей місяць на перевалі буде найдовшим і найцікавішим у моєму житті.

А Ніколя Шарн... він ще не знав, що його цукрова імперія щойно зустріла свого головного конкурента.