Розділ 6. Підготовка до візиту «Цукрового короля»

Магічний клінінг та ефект «Вау»

Коли Тілла трохи заспокоїлася і випила своєї першої в житті справжньої кави, її руді кучері почали не просто пружинити, а ледь помітно іскрити.

— Пані Еліано, — прошепотіла вона, розглядаючи наші старі, посірілі від часу чашки. — Вони... вони непогані, але їм бракує радості. Можна я спробую?

Вона взяла в руки звичайну керамічну кружку, заплющила очі й почала швидко-швидко терти її краєм свого фартуха. Раптом між її пальцями проскочили дрібні, схожі на зірки, іскри. Вони розлетілися по кераміці, вбираючись у кожну тріщинку.

За секунду Тілла поставила чашку на стіл. Я зажмурилася — вона сяяла так, ніби її щойно виготовили в королівській майстерні і покрили діамантовим пилом. Це не був просто блиск чистоти, це було магічне сяйво, яке робило навіть найдешевший посуд витвором мистецтва.

— Магія блиску, — констатував Адріан, підходячи ближче. Він провів пальцем по краю чашки. — Рідкісний побутовий дар. Зазвичай таких дівчат забирають у палаци, щоб вони натирали королівські корони та паркет.

— У палацах їм платять копійки, — відрізала я, а мої очі вже горіли вогнем бізнес-плану. — Тілло, люба, ти розумієш, що ти щойно зробила? Ти створила «преміум-сегмент» із підручних засобів!

Я озирнулася на залу.

— Значить так. Тілло, завтра до обіду кожне вікно, кожна ложка і кожна пряжка на плащі капітана мають сяяти так, щоб засліплювати ворогів на відстані милі. Ми не просто «Зупинка на перевалі». Ми — найсяючіша зірка в цьому гірському хребті.

— Навіть мій плащ? — перепитав Адріан, вигнувши брову.

— Особливо ваш плащ, капітане. Ви — наше обличчя бренду.

Наступні два дні замок нагадував вулик. Бруно збивав меблі, Тілла «наводила лоск», а я відточувала рецептуру.

— Пані, — Тілла забігла на кухню, її волосся після магічних маніпуляцій стояло дибки, мов руда хмара. — Я чую запах цукру! Багато цукру! І він... він пахне пихою та дешевим парфумом. За півгодини вони будуть тут.

Я випрямила спину.

— Бетті, розпалюй головний камін. Тілло, останній штрих на вітражі — вони мають горіти вогнем, коли він увійде. Адріане...

Капітан уже стояв біля вікна. Його плащ, після рук Тілли, виблискував глибоким, майже дзеркальним чорним кольором, надаючи йому вигляду грізного божества.

— Я на місці, Еліано. Театр починає діяти.

На дорозі з'явився розкішний екіпаж, оточений охороною. На дверцятах карети красувався герб Шарнів.

Ніколя Шарн любив ефекти. Він думав, що приїде до руїн, де його колишня наречена плаче на купі попелу. Він очікував побачити бруд, приниження і благання про допомогу.

Замість цього замок де Вір зустрів його сяючими вікнами, від яких відбивалося сонце, і важкою кованою вивіскою «ЧОРНА ВАРТА», що виблискувала так, ніби була відлита з чистого срібла.

Карета зупинилася. Лакей у дорогому лівреї (який на фоні нашого блискучого замку виглядав чомусь дуже тьмяно) відчинив дверцята. Звідти вийшов Ніколя. У білосніжному костюмі, з тростиною, надутий, як індик.

Він підняв голову, збираючись щось сказати, але на мить засліплено примружився від неймовірного блиску наших дверей.

Я вийшла на поріг. У своєму найкращому фартуху, з ідеально рівною поставою і чашкою кави в руках, аромат якої миттєво «перебив» його дешеві парфуми.

— О, Ніколя, — промовила я з легкою, ледь помітною нудьгою в голосі. — Ти запізнився. Тут уже стоїть черга з поважних людей, але для старого знайомого я, можливо, знайду вільний столик. У кутку. Біля виходу.

За спиною Ніколя я побачила, як Адріан фон Раух повільно поклав руку на ефес свого меча, і його сяючий плащ зловісно ворухнувся на вітрі.

Обличчя Ніколя почало повільно набувати кольору стиглого помідора. Шоу розпочалося.