Розділ 5. Кадри вирішують все

Перша ейфорія від виручки трохи вляглася, коли я зазирнула в комору. Срібло в касі — це добре, але запаси зерна та борошна танули на очах. Щоб бізнес не став «одноденкою», потрібні були поставки.

— Капітане, — покликала я Адріана, який якраз чистив свою зброю біля каміна. — Мені треба в містечко біля підніжжя. Сама я цей об’єм провізії не дотягну, а Бруно зайнятий укріпленням сходів.

Адріан підняв на мене погляд, у якому читалося: «Ти серйозно просиш інквізитора побути вантажником?».

— Я не залишу замок без нагляду, леді.

— Тоді їдьте зі мною. Це теж «нагляд». Плюс, мені потрібна ваша похмура постать поруч, щоб місцеві торговці не вирішили, що в мене занадто багато зайвого золота.

Він зітхнув, але встав. Здається, перспектива подивитися на «акулу в фартуху» в умовах дикого ринку його заінтригувала.

* * *

Містечко Вальдорф було галасливим, брудним і пахло рибою та дешевим елем. Ми йшли крізь натовп: я в дорожньому плащі Еліани, і Адріан, який розсував натовп одним своїм виглядом.

Я діяла швидко.

— Мішок зерна? Три срібних? Пане, подивіться на ці зерна, вони ж бачили ще першого короля. Один срібний, і я не розкажу податковій інспекції, — я кивнула на Адріана, — що ви підмішуєте в мішки сушену сою.

Торговець зблід і погодився на півтора. Адріан лише хмикнув.

Ми вже поверталися до воза, коли біля яток із городиною я почула галас. Товста торбинка з яблуками розлетілася, а в центрі кола стояв присадкуватий чолов'яга і замахнувся на дівчину.

— Маленька паскуда! Знову ти псуєш товар своїми «відчуттями»? Кажеш, яблука гнилі? Та я тебе саму згнию в борговій ямі!

Дівчина була худою, з величезними, наляканими очима і дивним, рудим, неслухняним волоссям.

— Вони справді гнилі зсередини, пане... я чую запах... — прошепотіла вона.

Чоловік замахнувся знову, але я перехопила його руку своїм кошиком.

— Пробачте, пане, але ви заважаєте моєму шопінгу.

— А ти хто така? — гаркнув він, але наткнувся на крижаний погляд Адріана, що виник за моєю спиною. Його рука миттєво опустилася.

Я подивилася на дівчину. Її пальці тремтіли, а в повітрі навколо неї я відчула знайоме поколювання. Тільки воно було не золотистим, як у мене, а прозоро-зеленим.

— Як тебе звати?

— Тілла, пані... — вона опустила голову. — Мене вигнали з пекарні. Кажуть, я наврочила тісто, бо сказала, що воно скисло ще до того, як його поставили в піч.

«Харчовий емпат!» — промайнуло в голові. В моєму світі такі люди заробляють мільйони на дегустаціях та контролі якості.

— Тілло, — я взяла її за підборіддя, змушуючи подивитися на мене. — Ти хочеш працювати в місці, де твій дар називатимуть не «вроками», а «контролем якості»? Де ти будеш знати про кожен грам несвіжої олії раніше за кухаря?

Дівчина кліпнула.

— Ви... ви не боїтеся моєї магії?

— Дитинко, я на цій магії збираюся побудувати корпорацію. Збирай речі. Ти їдеш у «Чорну Варту».

Адріан мовчав усю дорогу назад, поки Тілла тислася в кутку воза, обіймаючи свій куций вузлик. Лише коли ми під'їхали до брами, він промовив:

— Ви збираєте навколо себе знедолених, Еліано. Напівгном-відлюдник, служниця-сирота, тепер ця «чутлива» дівчинка. Це не замок, це притулок для тих, кого цей світ виплюнув.

— Це не притулок, Адріане, — я зістрибнула з воза і подала руку Тіллі. — Це команда. Люди, яким немає чого втрачати, працюють у десять разів краще за тих, у кого є «цукрові заводи». Вони лояльні. А лояльність — це те, що не купиш за всі золоті крони вашого короля.

Я повела Тіллу всередину.

— Отже, план такий: Бруно робить тобі окрему стійку. Ти будеш відповідати за закупівлі та дегустацію. Якщо ти скажеш, що м'ясо хоча б на годину довше лежало на сонці — ми його не беремо. Зрозуміла?

— Так, пані! — очі дівчини вперше засвітилися надією.

Я обернулася до Адріана, який все ще стояв біля воза, розглядаючи нову вивіску.

— До речі, капітане. Через три дні тут буде караван Шарна. Підготуйте свій найпохмуріший вираз обличчя. У нас буде велике шоу під назвою «Колишня, яка досягла успіху».

Адріан ледь помітно посміхнувся — справді посміхнувся, без тіні диму.

— Здається, мені починає подобатися цей ваш «стартап».

Я пішла на кухню, на ходу складаючи меню. Тепер, коли в мене був фахівець із якості, ми могли замахнутися на дещо більше, ніж просто коржі. «Чорна Варта» готувалася до свого першого скандалу. А скандал, як відомо — це найкраща реклама.

Коли Тілла нарешті зняла свій брудний каптур у теплі замку, Бруно аж при свиснув. Її волосся було не просто рудим — воно було кольору розпеченої міді, справжній вибух кучерів, які ніяк не хотіли триматися купи й стирчали в різні боки, мов живі пружини.

— Ого, — буркнув Бруно, відкладаючи молоток. — У нас що, на кухні пожежа почалася?