Розділ 2. Кава для інспектора

Хол замку де Вір зустрів Адріана не звичною вогкістю, а сухим теплом. Бруно все ж таки «пробив» піч, і тепер старий камінь затишно гудів, наповнюючи простір відблисками вогню.

Адріан фон Раух увійшов у залу, не знімаючи чорних рукавичок. Його важкі чоботи гучно відбивали крок по розсохлому паркету. Він звик, що люди перед ним або тремтять, або застигають, мов статуї. Але ця дівчина... вона просто вказала йому на крісло біля каміна.

— Сідайте, капітане. Генрі, залиште речі біля входу і теж приєднуйтесь. Вам треба зігрітися, — кинула вона через плече, маніпулюючи якимись металевими судинами біля вогню.

— Леді Еліано, я тут не для чаювання, — голос Адріана прозвучав як хрускіт криги. Він розгорнув сувій із королівською печаткою. — Ось наказ про конфіскацію. Маєток, землі та все майно відходять державі в рахунок погашення боргу барона де Віра. До речі, де ваш батько? Мої люди не знайшли його в кабінеті.

Я навіть не здригнулася, хоча всередині все кипіло від люті на «татуся».

— Батько поїхав за інвестиціями, капітане. Або просто втік, забравши останню срібну ложку — це вже як вам більше подобається. Наразі тут господарюю я.

Я нарешті повернулася до нього, тримаючи в руках дві маленькі керамічні чашки. Обличчя Адріана на мить здригнулося — він явно очікував істерики чи непритомності, а не сухої констатації факту зради.

— Сорок тисяч золотих крон, — продовжував він, намагаючись повернути розмову в офіційне русло. — Де ви збираєтеся взяти такі гроші, якщо ваш батько залишив вам лише порожні скрині та пил?

— Жодні переговори не ведуться на порожній шлунок, капітане. Це базове правило успішного кейсу. Спробуйте.

Я поставила чашку на столик поруч із ним. Чорна рідина парувала, випускаючи аромат, який, здавалося, мав фізичну вагу.

Адріан подивився на чашку так, ніби в ній була отрута. Його внутрішній дим — темна, задушлива субстанція, що завжди вирувала в його легенях — раптом завмер. Запах кави прошивав цей дим, мов сонячне світло хмари.

— Що це? — спитав він, мимоволі знімаючи одну рукавичку. Його пальці, поцятковані тонкими шрамами від магічних опіків, торкнулися теплої кераміки.

— Це мій головний актив, — відповіла я, сідаючи навпроти і спостерігаючи за ним поглядом мисливця. — Я називаю це «Чорне золото перевалу».

Він зробив ковток. Спочатку його обличчя не змінилося — застигла маска суворого воїна. Але потім я побачила, як розслабилися його плечі. Як він вперше за весь день глибоко вдихнув. Моя побутова магія, вкладена в зерна, працювала краще за будь-яке заспокійливе.

— Це... дивно, — пробурмотів він, дивлячись у чашку. — Моя магія. Вона... затихла. Як ви це зробили? Яка стихія в основі?

— Побутова, капітане. Та сама, яку ваші колеги називають «магією для покоївок». А тепер поговоримо про цифри.

Я нахилилася вперед, спершись ліктями на коліна.

— Ви можете опечатати замок прямо зараз. Ви отримаєте купу старого каміння, яке ніхто не купить, бо воно на відшибі. Корона витратить на охорону цього склепу більше, ніж виручить з продажу меблів. Тобто — чистий збиток. Ви — розумна людина, Адріане. Ви хочете везти королю звіт про витрати чи звіт про прибутки?

Адріан підняв на мене свої сталеві очі. В них з'явився небезпечний, але живий інтерес.

— Ви пропонуєте мені заплющити очі на наказ?

— Я пропоную вам місяць відстрочки. Я відкрию тут «Зупинку на перевалі». Через цю дорогу йдуть усі каравани з півночі. Кожен купець готовий віддати мішок срібла за можливість випити такий напій і зігрітися в нормальних умовах. Я виплачу перший транш боргу вже за тридцять днів. Якщо ні — замок ваш. Ви нічим не ризикуєте.

Адріан знову глянув на порожню чашку. Потім на мене — розпатлану, в заляпаному фартуху, але з поглядом жінки, яка готова перегризти горло за свою частку ринку.

— Ви дуже не схожі на ту «тендітну лілею», яка мала б зараз ридати над листом нареченого, — зауважив він, підводячись.

— Лілеї погано продаються, капітане. А от кава — чудово.

Адріан фон Раух повільно одягнув рукавичку.

— Один місяць. Але я залишаюся тут. Офіційно — для нагляду за арештованим майном. Неофіційно... я хочу побачити, як ви збираєтеся будувати імперію на попелі, який залишив вам барон.

Я посміхнулася своєю найкращою бізнес-посмішкою.

— Тоді, Генрі, неси речі капітана у синю спальню. Тільки обережно, там на третьому східці цвях стирчить. Треба буде його забити... або зробити частиною антуражу.

Коли вони пішли, я видихнула і відчула, як тремтять коліна. Перший інвестор (він же колектор) залучений. Тепер залишилася «дрібниця» — перетворити цей занедбаний морг на найкраще кафе королівства за 30 днів.

— Бетті! — крикнула я в бік кухні. — Де наша книга обліку? У нас починається велика інвентаризація!