Розділ 1. Реінкарнація

Сьогодні був корпоратив. 5 років, як моя мережа кав'ярень процвітає на ринку Києва і 7 років, як я вирішила, що не хочу жити так, як жила. А щоб щось мати - треба працювати. Це мене і доканало.

Як виявилось, безсмертний поні теж може відкинути копита.

В аніме і дорамах про переродження є сцена з поясненням, що відбулося. Але реальність виявилась більш прозаїчною. Олена Петрівна померла, мирно заснувши на дивані в шовкому халаті, за переглядом улюбленого серіалу. Заснула і не прокинулась.

Не так. Я прокинулась. Але навколо була спальня у вікторіанському стилі.

- Це розіграш? Тут десь камера? Де я? Як я тут опинилась? - відчула хвилю паніки - Ні, ні, ні, цього не може бути - Так. Треба взяти себе в руки. Адаптація для виживання.

На столику був лист. Без докорів совісті, я взялась читати:

«Люба Бетті!

Я більше не можу і не хочу так жити. Я змию свою ганьбу власною кров'ю. 

Ти завжди була поруч і я вдячна тобі за це, моя вірна помічнице. Будь щаслива і не шкодуй ні про що. 

Твоя колишня пані,

Еліана де Вір»

Я відкинула лист, наче він був розпеченим вугіллям. Руки тремтіли. Погляд мимоволі впав на зап’ястя — біла, майже прозора шкіра, тонкі блакитні венки. Жодного сліду крові. Жодного шраму.

«Я змию свою ганьбу…» — фраза відлунювала в голові набатним дзвоном.

Я рвонула до дзеркала, що стояло в кутку між важкими оксамитовими шторами. Зі срібної рами на мене дивилася дівчина. Моя копія, але молодша років на десять. Обличчя Олени Петрівни, яка щойно святкувала п'ятиріччя бізнесу, було загартоване дедлайнами, податковими перевірками та недосипом. Обличчя Еліани де Вір було виснажене зовсім іншим — глибоким розпачем.

— Значить, ти вирішила піти, Еліано? — прошепотіла я, торкаючись холодного скла. — А я, виходить, зайняла вільне місце?

Двері спальні здригнулися від різкого стуку. Я не встигла відповісти, як вони розчинилися, впускаючи всередину дівчину в білому чепчику, що з’їхав набік.

— Пані! Леді Еліано! — Бетті (а це явно була вона) задихалася, її обличчя було червоним від бігу. — Там… там вони! Карета королівської інспекції вже біля підніжжя перевалу! Сержант Корк намагався їх затримати, казав, що дорога розмита, але він… він…

Бетті нарешті побачила мене — живу, здорову, з листом у руках — і заніміла. Її очі округлилися, а погляд впав на конверт.

— Пані… ви не… ви передумали? — пролепетала вона, і в її голосі було стільки щирої любові, що в мене щось стиснулося всередині.

Я глянула на неї, потім на розкішну, але запилену спальню, де на кутках стелі вже плели мережива павуки. Моя бізнес-інтуїція закричала: «Тут збитки! Суцільні збитки!».

— Передумала, Бетті, — я випрямила спину, відчуваючи, як стара звичка керувати повертається. — Смерть — це занадто низька рентабельність. Хто саме приїхав?

Бетті кліпнула, не розуміючи слова «рентабельність», але швидко зібралася:

— Інспектор фон Раух. Кажуть, він не знає жалю. Він приїхав конфіскувати маєток за борги вашого батька. Барон де Вір… він зачинився в кабінеті й плаче над колекцією антикварних ложок.

Я глибоко вдихнула. Поні відкинув копита в Києві, щоб відродитися в іншому світі й одразу потрапити під каток колекторів. Ну що ж.

— Бетті, неси воду. Мені треба вмитися. І знайди мій найкращий фартух.

— Фартух, пані? Але ж… ви йдете до інспектора! Треба шовкова сукня, перли…

— Перли ми залишимо для ломбарду, — відрізала я. — А зараз ми будемо рятувати цей безнадійний стартап.

Я підійшла до вікна. Далеко внизу, по звивистій гірській дорозі, повільно рухалася чорна карета, оточена вершниками в темних плащах. Один із них, на вороному коні, тримався попереду. Навіть звідси від екіпажу віяло холодом і небезпекою.

«Адріан фон Раух», — згадала я ім’я з анотації моєї нової долі. — «Ну що ж, пане інспекторе. Сподіваюся, ви снідали. Бо голодний чоловік — це поганий підписант, а ситий — це мій шанс».

Я розвернулася до дзеркала.

— Бетті, і скажи Бруно, щоб розпалив піч. Мені байдуже, що вона стара. Мені потрібен вогонь.

Я притисла долоні до скронь. Голова вибухнула спалахами чужих облич і почуттів. Олена Петрівна всередині мене лише встигла подумати: «Ого, кешування даних пішло!», як реальність Еліани накрила мене з головою.

Це було не просто «життя». Це був список провальних інвестицій.

Перший спогад: Батько.

Барон де Вір. Людина з витонченими манерами та відсутністю будь-якого фінансового гальма. Я бачила, як три місяці тому він пакував свої валізи, ховаючи очі.

«Ліно, серденько, я знайду вихід у столиці! Я виграю в карти, я знайду інвесторів! Просто почекай тут, на перевалі. Тут… безпечно».

Брехун. Він просто втік, залишивши доньку на поталу кредиторам і вітрам, забравши з собою все золото, що лишалося в домі.

Другий спогад: Ніколя.